Колоквіум: Технологічне вдосконалення чи обоження людини?

Дослівна літературно відредагована стенограма заключної сесії колоквіуму

Центр Думитру Станілоае (CDS), Париж, 21 червня 2026 року

Відеозапис: https://www.youtube.com/watch?v=o1dGtfCkC0Q

Програма колоквіуму: https://cdsparis.eu/actu/260422-colloque-l-augmentation-ou-la-deification-de-l-humain

Тривалість запису: 2 год 52 хв 24 с

Від редакції

Стенограма повністю передає зміст відеозапису. Усне мовлення перекладено українською та відредаговано для читання: прибрано слова-паразити, випадкові самоповтори й технічні перевірки, виправлено обірваний синтаксис. Усі аргументи, приклади, відступи, запитання, відповіді, жарти й реакції присутніх збережено. Румунські репліки та їхній послідовний французький переклад не дублюються: подано один повний український текст.

Доповідь отця Резвана Іонеску

Отець Резван Іонеску. Отже, тепер я переходжу на французьку. Продовжимо нашу прекрасну працю. Зараз буде доповідь, а після неї — круглий стіл. Щоправда, наш стіл має кути й трохи нагадує квадратний, але ми спробуємо втілити дух круглого столу: зберемося разом для спільної розмови. Спочатку прозвучить доповідь — приблизно на сорок п’ять хвилин, — а потім відбудеться круглий стіл за участю кількох доповідачів, які спеціально приїхали на ці два дні.

Ви мене добре чуєте? Моя проблема в тому, що, за задумом, усе має відбуватися французькою. Якщо я продовжу французькою, це всіх влаштує? Чи треба говорити водночас французькою і румунською, оскільки тут є румуни, які не розуміють французької? Є тут румуни, які не розуміють французької? Гаразд, тоді продовжую французькою. Тепер, коли Штефан уже прийшов, можна починати. [Сміх у залі.]

Ласкаво просимо всіх. Час дорогоцінний, тому використаймо його. Ми вже запізнилися на дванадцять хвилин. Хоча це, мабуть, не запізнення: нам просто потрібен був невеликий перепочинок, щоб тепер рухатися далі.

З благословення владики Йосифа, як ви вже знаєте, учора ми провели надзвичайно насичений день: слухали доповіді й конференції, обмінювалися думками, влаштовували своєрідні семінари навіть під час трапези. У наших розмовах звучала тема, яку ви знову побачите в книжці, привезеній сюди. Це зовсім недавнє видання: до матеріалів конференцій ми додали ще кілька текстів. Воно має назву «Îmbunătățirea sau îndumnezeirea omului?» — французькою це можна передати як «Технологічне вдосконалення чи обоження людини?»

Поки що книжка вийшла румунською. Але для тих, хто читає румунською, ми привезли достатньо примірників. Ви зможете її придбати, а наприкінці, якщо захочете, я навіть напишу вам кілька слів.

Для мене велика радість говорити про цю проблематику. Саме владика Йосиф доручив нам порушити її від імені Відділу богослов’я і науки нашої Румунської православної митрополії Західної та Південної Європи. Цей відділ існує вже досить давно — понад п’ятнадцять, а може, й двадцять років, — але, на жаль, наша праця живила його недостатньо: нам бракувало ресурсів, і зробили ми не так багато. Проте цей колоквіум є справжньою ініціативою Відділу, здійсненою, звісно, у співпраці з Центром святого Думитру Станілоае.

Тут присутній декан. Я навмисно кажу це вголос, бо інколи ми не усвідомлюємо, що Центр Думитру Станілоае має власного ректора — ним є сам владика Йосиф. Отже, у нас є ректор, є декан — отець Ісак, який сидить тут, — є віцедекан, секретаріат і вся необхідна структура.

Тепер я почну. Назва сьогоднішньої доповіді збігається з назвою цієї книжки. Я попросив благословення видати збірник, який і після завершення нашої зустрічі, після цих двох днів, продовжуватиме живити роздуми й турботу про порушені питання. Сьогодні я використаю частину вміщеного там матеріалу. Ті, хто захоче знову знайти сказане мною, побачать це в заключному розділі. Оскільки це моя власна праця, я дозволю собі нею скористатися, хоча сьогодні матеріал набуде особливої форми усного викладу — такої, яку Бог дасть мені саме на цей день.

Я говоритиму лише французькою, оскільки переді мною франкомовна аудиторія і так усі зможуть зрозуміти. Я справді хочу якнайкраще використати наш час — тобто запропонувати вам не просто щось «цікаве». Зазвичай нас вітають і кажуть: «Отче, це було дуже цікаво». Але ми зібралися тут не заради того, щоб бути цікавими. Якщо вийде цікаво — чудово, та наша мета глибша.

Я хочу передати вам певну атмосферу, певний дух або, якщо завгодно, рамку для спільного осмислення, у якій ми могли б взаємно живити одне одного й наближатися до проблем та викликів цього світу з перспективи, що живиться життям Церкви. Я говорю тут не про власний дух. Це Дух Божий може допомогти нам розрізнити й зрозуміти, що з нами відбувається.

Сказав би, що єдина можливість зробити добру «рентгенограму» цього світу — скористатися світлом Христовим, яке осяває його глибини й дає розпізнати те, що в ньому приховане. Я навмисно поєдную слова «світло» і «рентгенограма». Ви знаєте: рентгенівське зображення отримують тоді, коли тіло пронизують особливим світлом, променями, які дозволяють побачити більше, ніж ми бачимо звичайним зором. Світло Христа дає нам подібну можливість: воно справді проникає в глибину світу.

Для початку скажу: нові технології радикально змінили наші можливості взаємодії зі світом. Тут дуже легко вдатися до філософування, але самої філософії недостатньо. Вона може допомогти правильно поставити питання, однак, якщо ці питання не є екзистенційними, якщо вони не стосуються людського буття в тому, що людина переживає, цього замало.

Можна створити цілу галузь — наприклад, «богослов’я і наука», — можна зробити її навчальною дисципліною, усе життя займатися важливими академічними проблемами, і все ж цього може виявитися недостатньо на рівні самого життя. Усе, що торкається життя, стосується нас і богословськи.

Можна запитати: чому нас взагалі мають цікавити технології? Передусім тому, що ми вже живемо завдяки продуктам технології. Технології — і далі ви це побачите — входять у наше життя так, що саме життя дуже змінюється. А все, що змінює наше життя, цікавить нас із богословського погляду. Господь прийшов у цей світ, щоб навчити нас жити краще, жити добре. Йдеться не про звичайний добробут, а, якщо можна так сказати, про добробут екзистенційний: віднайти спосіб життя, у якому наше життя справді здійснюється й доходить повноти.

Скажу відразу, бо це випливає з досвіду церковного життя: абсолютним, найвищим взірцем людини є сам Господь Ісус Христос. Він — взірець людства, людина такою, якою її задумав Бог. Він є взірцем і для Адама, хоча історично Адам жив до земного життя Ісуса Христа, воплоченого Сина Божого, до самого Воплочення. Взірець людини — Христос. У Христі ми бачимо Адама, який здійснився, Адама, котрий, якщо можна так висловитися, добре виконує своє покликання. А в чому це покликання? Жити й перебувати в Бозі, у сопричасті з Богом.

Сьогодні ми бачимо, що технології значною мірою змінили наш спосіб буття у світі. Йдеться не лише про взаємодію з іншими, не лише про комунікацію. Вони торкнулися всього нашого життєвого досвіду. Ми називаємо їх «новими технологіями», хоча настає мить, коли нове вже перестає бути новим.

Тому нам потрібен духовний аналіз, а не тільки інтелектуальний чи філософський. Задовольнятися цікавими міркуваннями, проводити розрізнення, розвивати поняття — це надто низький рівень. Усе це може дати розумові багато роботи, але цього не досить, адже ми маємо навчитися жити у світі.

Господь прийшов саме посеред нас — так ми говоримо в Літургії, — щоб ми могли перебувати з Ним у сопричасті, тобто жити тим життям, яким живе Він. «Прийди й подивися». Бачите, Христовий заклик звернений до здатності бачити. І не просто випадково щось помітити, а дивитися — мати погляд і намір справді побачити.

Технології, якими ми знаємо їх сьогодні, на жаль, майже безперервно спрямовують нашу увагу назовні. Це інша культура, і нам належить її зрозуміти, зробити її «рентгенограму». Про що тут ідеться? Чому ми схильні розвивати культури зовнішнього, культури екстеріорності? Звідки в людині така схильність?

Чого навчає нас життя Церкви? Учора я вже згадував святого Діадоха Фотикійського, якого цитує отець Думитру Станілоае. Він каже, що в мить Хрещення сам Господь оселяється в найглибшому осерді нашої душі — там, де відтоді диявол уже не може діяти, тобто не може посісти цього місця. Із цієї найглибшої точки в нас Господь виявляє Себе до поверхні нашого буття.

Отже, зустрічаючи Господа, ми зустрічаємо Його в самій своїй глибині. На моє переконання і за тим, що я можу відчути, саме Святий Дух здатний відкрити нас самих усередині нас, щоб ми усвідомили наше глибинне «я» — найглибше «я» в собі.

Зроблю відступ. Те «я», яке здійснює різноманітні професійні функції, є поверховішим. Іноді ми день у день живемо через зовсім поверхове вираження себе. У моменти труднощів і криз ми ніби занурюємося в глибший шар власного «я». Але найглибше наше осердя відкриває в нас сам Господь — за умови, що ми Його шукаємо.

Я говорю це під захистом священного Передання Церкви: Святий Дух справді здатний — і справді це робить — вивести глибинне «я» на поверхню, і тоді ми певним чином зустрічаємо самих себе.

А тепер погляньмо на середовище, у якому живемо. Воно весь час штовхає нас назовні. Це протилежність культурі внутрішнього, тобто культурі духовній. Зроблю ще одне уточнення, яке вчора вже зробив отець Ісак: коли ми кажемо «духовне», то маємо на увазі життя згідно з Духом, а не щось інше. Життя згідно з Духом.

Отже, нам потрібне розрізнення. Потрібен екзистенційний пошук, бо в повсякденності все стає нав’язливим. Ми живемо у світі, де на нас спрямовано таке нагромадження стимулів, що ризикуємо перетворитися на істоту, яка лише відповідає на те, що надходить ззовні. Ми вже не можемо перевести подих.

Життя Церкви цілковито інше. З Божою допомогою — бо самі на це не спроможні — ми маємо вийти з розпорошення й усвідомити: справжнє відбувається між мною і Тобою, Боже. Відношення «я — Ти» є сутністю того, що ми можемо пережити у світі. А вже потім — «я — ти» щодо кожної іншої людини, бо саме на рівні взаємин відбувається найголовніше.

У цьому контексті штучний інтелект є своєрідним фундаментом нинішньої зміни. Звісно, технологій багато. Ми живемо в добу, коли вперше з’явилися нанотехнології. Наведу лише кілька невеликих прикладів. Нанотехнології дозволяють проникнути в найпотаємніший рівень нашої тілесної структури — туди, де перебувають нейрони. Уперше в історії стає можливим створити фізичний зв’язок між діяльністю, наприклад, окремого нейрона і роботою машини, комп’ютера. Уже сам факт існування нанотехнологій дозволяє думати про інтерфейси — і це не лише задум, така робота вже ведеться. Їх використовують, щоб пов’язати мозок, певні його структури, з машинами.

Кількома реченнями окреслю величезну зміну, яка відбувається сьогодні. Нам пропонують своєрідне тісне, глибинне співжиття людини зі штучним. Це помітно на всіх рівнях. На рівні користувача — чи йдеться про ChatGPT, чи про інші системи штучного інтелекту — навмисно розвивають діалогічний бік взаємодії. Усе влаштовано так, щоб у нас виникало враження, ніби перед нами хтось, хто справді є співрозмовником. Так це виглядає для користувача.

Але насправді зміна ще масштабніша. Ми побачимо, що перетворення, пов’язані зі штучним інтелектом, охоплюють усі сфери людської діяльності. Уперше в історії майже не лишилося нічого, чого він не торкався б. Це відбувається всюди. Це не просто ще одна технологія, яку ми поступово засвоюємо: вона торкається всього й водночас стає інтерфейсом до інших технологій, створюючи відчуття нової, особливої близькості до них.

Водночас тут потрібна деміфологізація. Якщо хтось захоче назвати принцип роботи, наприклад, ChatGPT, це можна зробити двома словами. Французькою вони звучать так: perroquet statistique — «статистичний папуга». Дуже влучно. Що це означає? Він повторює, послуговуючись критеріями повторюваності та обчисленням імовірностей.

Ноам Чомскі також висловив істотну думку: ці системи не мислять і не розмірковують — вони обчислюють. Штучний інтелект не здатний мислити, не здатний рефлексувати. У цьому сенсі — абсолютний нуль. За допомогою розрахунків статистичної ймовірності він лише створює враження мислення.

Це треба знати, бо через брак культури поводження зі штучним інтелектом деякі люди довіряють йому власне життя, і наслідки бувають жахливими. Мені розповідали, наприклад, про людину, яка залишила монаше життя, бо разом із ChatGPT нібито «з’ясувала», що не створена для нього.

А дехто втратив життя — зверніть на це увагу. Я вже не пам’ятаю, чи то був ChatGPT, чи інша система, але в діалозі людина одержувала повідомлення на кшталт: «Я дуже добре тебе розумію. Я тобі довіряю. Наважся це зробити. Так чи інакше, ми побачимося по той бік. Я завжди буду з тобою». І ця людина наклала на себе руки.

У будь-якій популяції статистично є, скажімо, п’ять відсотків людей, більш уразливих, ніж решта. Коли масовий засіб може підтримувати такий діалог, він здатен повести куди завгодно.

До того ж ми часто бачимо, як так званий штучний інтелект помиляється. Просто спробуйте. Я час від часу прямо кажу йому: «Ти помиляєшся». Його не створено для того, щоб заперечити мені. Навпаки, поки що алгоритми влаштовано так, щоб він майже завжди погоджувався: «Так, ви маєте рацію. Справді, зробімо інакше», — і пропонує нову версію. Кажеш: «Ти знову помиляєшся». — «Так, ви маєте рацію. Тоді зробімо ось так». Кажеш: «Та ти просто нездатний! Невже не розумієш, яку нісенітницю говориш?» — «Перепрошую, не знаю, що саме не спрацювало, але тепер зробімо так…»

Бачите, тут постійно діє певна тенденція. Проте її джерело — не сам штучний інтелект, а людина. Люди побудували систему так, щоб діалог здавався надзвичайно живим, щоб виникало це враження. Утім, ми ще побачимо інші варіанти: уже створюють системи, які не завжди з нами погоджуються, бо постійна згода не дуже схожа на людську поведінку. Розвиток триватиме.

Навіщо я про це говорю? Тому що це багато що змінює. Якщо ми починаємо використовувати такі системи як інструменти, то в певну мить уже не цілком ясно: перед нами інструмент чи партнер для діалогу. У будь-якому разі це щось, що вбудовується у твоє життя. З часом ти вже не хочеш від нього відмовлятися, адже воно постійно тут, поруч. Ми користуємося ним дедалі більше. Я теж іноді користуюся — кажу про це вголос. Але необхідно по-справжньому розуміти, що саме ти з ним робиш.

Засоби, інструменти важливі для людської діяльності. Людство створювало їх упродовж усієї своєї історії. Але раніше ми не уявляли інструментів, які прагнули б посісти наше місце. Це не призначення інструмента: він потрібен, щоб ти міг краще виконати власну роботу.

А тепер, маючи подібні інструменти, ми запитуємо: нас замінять? Чи між мною та інструментом виникне своєрідний симбіоз, у якому постане нова істота? Так заговорили про «вдосконалену людину», про технологічне вдосконалення людини — англійською human enhancement.

Насправді human enhancement ніколи не означає лише поліпшення окремих здібностей або відновлення функцій, які було втрачено. Є хворі люди; медицина може допомогти їм. Сьогодні існують прекрасні перспективи «полагодити» функції, які перестали діяти, і це цілком зрозуміло. Але саме визначення human enhancement означає втручання в людину поза межами людської норми. Саме поза межами — інакше це вже не human enhancement.

Отже, ідеться про те, щоб зробити з людини щось, чим вона не є, аби вона стала тим, чим раніше не була. Технологічне вдосконалення людини — це обіцянка і напрям пошуку. Воно не обмежується трансгуманістами. Трансгуманізм — радше доктрина, яка використовує нові технічні можливості й формулює власне кредо, власний виклик: запропонувати людство, «вдосконалене» порівняно з нинішнім.

І саме тут починаються справжні питання. Навіщо нам це потрібно? Для чого це може слугувати? Я поставлю перед вами два різні образи.

Бачення Церкви дуже просте. Ми нічого не здійснюємо лише автономією власних здібностей і сил. Через образ Божий у нас ми усвідомлюємо, ким насправді є: повнота людини можлива тільки завдяки благоволінню Бога і Його дії в нас. Це співпраця. Досягаючи повноти людяності, ми не стаємо чужими самим собі. Навпаки, людяність справді здійснюється відповідно до задуму, який Бог мав щодо нас.

Дехто вважає, що сьогодні людина вже застаріла: мовляв, це лише один етап і можна уявити істоту кращу за нинішню людину. Але Господь, Син Божий, Який навіки став людиною, у кожну мить історії показує незмінну актуальність тієї людяності, якою живе Він. До кінця часів і у вічності Син Божий назавжди прийняв людську природу — саме цю людську природу.

Тож добре замисліться над тим, що відбувається з тими, хто за допомогою технологій віддаляється від цієї людяності. Це грізна перспектива. Як ми говорили вчора, Господь може спасти лише те, що Сам цілковито прийняв. Він цілком прийняв нашу людську природу і тому може дарувати спасіння цій природі. Але якщо ми змінимо в собі людяність — що саме Він спасатиме? Що в нас залишиться для спасіння? І навіщо ми її змінюємо?

Адже, по суті, йдеться про протези. Нас закликають за допомогою технологічних протезів жити понад власні можливості. Не більше й не менше.

Тому для нас важливе це зіставлення. З одного боку — людина і взірець людяності: Сам Син Божий, Який живе як людина, живе посеред нас і дає зрозуміти, якою є людина, задумана Богом. У цій людяності немає нічого застарілого, бо Він Сам є людиною до кінця часів і навіки.

З іншого боку — обіцянки й пропозиції використовувати технології як дію, спрямовану ззовні всередину людини. Зазвичай така дія дуже фізична, матеріальна. Вона веде зовсім не до обоження, а до збільшення людських можливостей.

Людина тоді трохи нагадує підприємство. Що робили підприємства під час попередньої промислової революції? Помножували фізичну силу людини в тисячу, десять тисяч — у незліченну кількість разів. На фабриках ми вже давно використовуємо засоби посилення людської фізичної сили; у цьому немає нічого надзвичайного. Тепер же ми ніби підсилюємо обчислювальні можливості людини понад межі людського.

Але подібне посилення не має нічого спільного з плодом обоження. Це дві цілком різні царини. Коли ми ставимо питання: «Технологічне вдосконалення чи обоження людини?», — то прагнемо розрізнити дві пропозиції. Принаймні на рівні принципу, у церковному житті їх можна чітко відрізнити. Проте на практиці ми вже перебуваємо всередині технологічної реальності. Ми не обов’язково можемо просто відмовитися від неї або зробити так, щоб вона поступово не входила в наше життя. Усе значно складніше.

Наведу приклад. Дев’яносто відсотків людської діяльності породжує цифрові дані. Навіть коли я просто йду вулицею, камери знімають мене й створюють інформацію, якою потім керують. Навіть якщо я не виробляю даних навмисно, сам факт мого життя в певному місці вже їх породжує.

Обсяг даних безперервно зростає. Щоб керувати такою кількістю, сучасні системи насамперед послуговуються штучним інтелектом: це інструмент, добре пристосований до величезних і дедалі більших масивів даних. У царині обчислень він справді відповідає нинішній неймовірній кількості інформації.

Телефони, медичні вимірювання, соціальні мережі, транспорт, торгівля — нині штучний інтелект є єдиною технологією, здатною в реальному часі встановлювати кореляції та опрацьовувати такі великі обсяги. Обчислювальна потужність, можна сказати, вибухово зросла; статистика це підтверджує.

Ми опинилися в надзвичайно потужному русі, у справжньому мейнстримі, який формує цілу культуру і навіть державні стратегії. Тепер у школах запроваджують грамотність у галузі штучного інтелекту, бо стало очевидно: цей інструмент настільки важливий і поширений, що ним користуються всі.

Тут зроблю невеликий відступ. Ви знаєте: у церковному середовищі, коли хтось починає доповідь, він майже завжди починає з Адама і Єви, бо про них завжди можна щось сказати. Але це були люди, які перебували у зв’язку з Богом і не обов’язково користувалися інструментами. Чому? Бо, коли зв’язок із Богом сильний, ти можеш отримати від Нього все необхідне. Останніми днями я багато над цим думаю.

Коли Бог привів до Адама тварин, Він сказав йому: «Спробуй дати їм імена». Що це означає для нас? Співпрацювати з Божою благодаттю — майже як у доповненій реальності. Ти бачиш тварину, але водночас Бог може промовити всередині тебе: «Так, вона несе ось такий смисл, таке значення». У Бозі ти ніби відкриваєш, чому ця тварина існує, яке її призначення.

І сьогодні в духовному житті бувають духівники, які живуть, сказати б, у такому «реальному часі»: благодать Божа живить їх ізсередини розумінням того, що відбувається довкола, хто саме приходить до них і що з цією людиною діється. У певну мить ми починаємо розуміти: Бог хотів, щоб людина була саме такою.

Коли ж людина пережила своє страшне падіння, вона втратила зв’язок із Богом, який дозволяв їй розуміти довколишнє і, за словом святого Максима Сповідника, осягати глибинні смисли всього творіння. Тоді вона почала користуватися інструментами, щоб керувати світом ззовні. Це вже зовнішнє, а не внутрішнє управління, бо внутрішню здатність людина втратила — або втрачала дедалі більше. Вона створила безліч інструментів, покликаних допомогти їй керувати світом.

[Падає якийсь предмет.]

Інструмент, який ми називаємо штучним інтелектом, дивує нас тим, що здатен пристосовуватися і навчатися. Зазвичай навчаються тварини або люди. Але інструмент, який навчається, — це грізно. Це справді вражає.

Ми говоримо про «інтелект» не в абсолютному сенсі. Це алгоритми, які сьогодні вже виконують дії, що раніше, на нашу думку, були можливі тільки завдяки людським здібностям. Ось що тут означає штучний інтелект: не те, що перед нами справжній інтелект, а те, що алгоритмічні інструменти роблять те, на що раніше ми вважали здатною лише людину.

Та поступово виникає ризик спроєктувати на штучний інтелект образ партнера, антропоморфізувати його. Якщо говорити коротко, сьогодні саме штучний інтелект має найбільший потенціал суспільних змін, оскільки впливає на всі галузі. Він змінює глобальний ринок, змінює життя величезних мас людей. Він певним чином заражає наш спосіб учитися, ухвалювати рішення, ставитися до істини, авторитету й розрізнення. Культурний вплив величезний, навіть руйнівний.

Штучний інтелект взаємодіє з усіма іншими технологіями і стає їхнім двигуном. Це вражає. Нічого подібного ми не бачили й не помітили наближення цієї хвилі — а тепер уже перебуваємо всередині неї.

Вона впливає на нашу свободу, приватність, управління інформацією, рівновагу влади, на смисл праці та ідентичності. Це глибоко суспільні й водночас особисті питання. Звідси випливають політичні, економічні й культурні перебудови.

Наведу маленький приклад. Моя дружина — перекладачка. Вона шукає різні замовлення, і через рік чи два після появи ChatGPT сім із десяти пропозицій уже стосувалися навчання подібної системи. Тобто ти працюєш майже задарма, бо платять дуже мало, і навчаєш так званий штучний інтелект, який за кілька років посідатиме твоє місце саме тому, що ти добре його навчив.

Навіть гірше: якщо ви не хочете навчати штучний інтелект, не хвилюйтеся — гадаю, усе вже влаштовують так, щоб ми його навчали, навіть не знаючи про це. Я, наприклад, серйозно підозрюю, що наші телефони нас слухають. Чому? Бо досить мені вимовити в присутності телефона певні ключові слова, як невдовзі мені показують товари й пропозиції, пов’язані саме з тим, про що я щойно говорив.

Це означає, що ми в реальному часі живимо системи штучного інтелекту. І це справді грізно. Рік чи два тому ChatGPT вичерпав доступні йому онлайн-ресурси всього світу. Але якщо тепер він у реальному часі отримуватиме інформацію з усіх наших телефонів, це джерело стане майже нескінченним.

Отже, хочемо ми цього чи ні, ми перебуваємо всередині системи, яка, з погляду її творців, розвивається і мусить розвиватися. Адріан Лемені згадував Жака Еллюля — і саме про це йдеться. Ми опинилися в системі, у певному середовищі й самі стали його частиною, незалежно від власного бажання.

Я хотів наголосити, наскільки всюдисущим це стало. Звичайно, не треба через це впадати в депресію. Таке сьогодні життя, але ми повинні чесно його побачити. Не варто дивуватися, що змінюється наш спосіб буття: ми живемо в середовищі, яке підтримують у глобальному масштабі. Держави розробляють стратегії впровадження штучного інтелекту і, звісно, намагаються його регулювати, створюють законодавчі рамки для його використання.

Я з цим цілком згоден. Ми не збираємося за будь-яку ціну все демонізувати. Але можемо запитати: чому саме така культура сьогодні стає панівною? Чому нам знадобилося надавати їй такої ваги?

Адже можливі й інші культури, простіші. Можна піти до моря і радіти маленьким камінцям на березі, складати з них щось. У природі стільки всього! Можна безпосередньо торкатися того, що створив Бог, і, молячись, у стані відкритості до Бога та створеного Ним світу відчувати глибинні смисли творіння.

Натомість ми дедалі щільніше оточуємо себе людськими витворами. Вони не можуть свідчити про Бога, а свідчать лише про свого автора — людину. Ми опиняємося в середовищах, у цілих всесвітах, створених виключно людиною, яка не обов’язково відкрита до вертикального виміру реальності. Так ми певною мірою відтинаємо себе від богословського досвіду: від можливості відчути смак Бога у світі через зустріч із природою довкола нас.

Це духовна вправа, яку ще треба вміти здійснювати. Отець Думитру Станілоае говорив, що другий етап духовного життя полягає в тому, щоб куштувати Бога через творіння: користуватися творінням як драбиною, якою сходиш до Нього, відчуваючи природу і космос — тобто красу.

До речі, зроблю відступ: схоже, Достоєвський не казав, що «краса врятує світ». Ні, він сказав інакше: «Бог урятує світ через красу». А це вже зовсім інше. Світ спасає Бог. І що глибше ти зустрічаєш Бога, то виразніше помічаєш красу, яка через Нього звертається до нас. Краса пронизує все.

Коли ви шукаєте прекрасне у світі, пам’ятайте: сам Бог уклав у нас відчуття краси. Чому я відчуваю, що щось прекрасне — у природі чи в людині? Чому я взагалі здатен побачити й розпізнати красу? Усередині мене є щось, що промовляє про неї, коли я її зустрічаю. Існує відповідність: Бог уклав у нас не лише красу, а й здатність читати й розпізнавати її.

Щоб відчути засадничу різницю між двома пропозиціями, треба пам’ятати: технологія чи технології — це інструменти, якими ми користуємося, але вони ніколи й ніяк не можуть замінити людину. Коли ми ототожнюємо технологічний розвиток, який нібито не має меж, із майбутнім людства, то припускаємося помилки з величезними наслідками.

Технологічне вдосконалення краде в нас щось надзвичайно важливе — можливість відчути власну слабкість, недосконалість і межі. Простір слабкості є богословським простором. Святий апостол Павло каже, що хвалиться слабкістю. Саме у слабкості я усвідомлюю глибинну потребу в Тому, Хто може мене примножити, дати мені потрібне, аби я дедалі більше долучався до Його життя.

Відкидаючи слабкість, я ніби відмовляюся від життя, яке Бог відкриває мені, бо сам виготовляю автономне життя, якому Бог уже не потрібен.

У будь-якому разі технологічне вдосконалення оптимізує біологічну чи когнітивну продуктивність. Але усунення крихкості — це проблема. Зростає продуктивність, зменшуються обмеження, оптимізуються функції, розширюється контроль над життям. Та все це надто машинне. Воно поступово перетворює нас на «щось», і ми втрачаємо вимір «когось».

Замість поглиблювати особовість, ми здійснюємо те, для чого у французькій є дуже влучне слово — chosification, уречевлення людини. Спочатку технологія змінює те, що ти можеш робити, але згодом здатна змінити й спосіб твого буття.

Я бачу ці тенденції. На YouTube безліч роликів показує дедалі тісніше співжиття людського і штучного. Чому? Не знаю, якій програмі це відповідає. Але нас певним чином привчають до думки: сьогодні маємо робот-пилосос, завтра — робота, що виконуватиме складніші завдання.

Якщо він лишається роботом, трохи вдосконаленим пилососом, — зрештою, нічого особливого. Але коли технічна система готує заміну людині — твоєму партнерові, тим, хто діє і взаємодіє з тобою, — ти починаєш віддалятися від того, чого Бог хотів для нас.

Гадаю, на цьому я наголосив достатньо. Ви знаєте, за часів Румунської революції й після неї я грав на гітарі. Є одна румунська пісня…

Голос із залу. [Називає пісню румунською.]

Отець Резван Іонеску. Так, румунською.

Голос із залу. [Повторює назву пісні.]

Отець Резван Іонеску. У ній є слова: «Господи, прийди й подивися, що залишилося від людей».

У контексті нашої теми ця пісня може прозвучати по-новому, адже технології здатні запропонувати зміни, які дедалі більше обмежуватимуть прояв людяності в нас.

На завершення — бо час спливає дуже швидко — хочу сказати: ми не виходимо з негативістського чи алармістського бачення. Зовсім ні. Але треба усвідомлювати, у якому світі ми живемо. Нам потрібне розрізнення, щоб ухвалювати правильні рішення щодо власного життя.

Я зараз пригадав отця Єфрема Філофейського, або Аризонського, учня старця Йосифа Ісихаста. Одного разу Бог дав йому одкровення уві сні. Він побачив, що намагається захистити маленьку дитину. Прокинувшись, замислився: «Я чернець; до чого тут дитина? Що це означає для мене?» І Бог пояснив йому: ця мала дитина — його власна душа. Він мав пройти життєвий шлях так, щоб дитина не постраждала, тобто мав оберігати власну душу.

Так само й ми повинні пройти це життя, по-справжньому захищаючи власні душі. Є культури, і передусім культура Церкви, які піклуються про цю дитину: захищають її, допомагають їй зростати, поважають її, не вбивають і не викидають на смітник. Вони бачать у душі, у цій дитині, найбільшу цінність, яку несе в собі людина, — цінність більшу за весь фізичний світ.

Тому щодо всього, що приходить до нас із довколишнього світу, створеного і спрямованого людьми, різноманітними філософіями та доктринами, нам, християнам, потрібне розрізнення. Ми маємо розпізнати, у якому житті й у якому світі перебуваємо.

Скажу відверто: світ, у якому ми живемо, водночас вражає мене і змушує трохи соромитися того, який світ ми залишаємо дітям, бо він став грізним. Наші діти — покоління Z — не прожили жодного дня без технічних засобів. Це перше покоління в історії людства, народжене у світі, де ними користуються постійно. Для них усе інакше: вони настільки звикли до цього середовища, що навіть не знають про інші способи вираження себе.

Отже, у цьому світі ми повинні відповідно налаштувати свої дії, перспективи й сам спосіб поведінки. Саме це ми робимо в житті Церкви. Те, що відбувається сьогодні, — не просто «лекція отця Резвана». Це нагода обмінятися думками й певним чином висловити, кристалізувати церковну свідомість.

Ми беремо участь у праці з формування церковної свідомості перед обличчям усіх викликів. Вона має живити наше життя і життя нових поколінь найкращим із того, що походить від Бога, — наче рятувальним жилетом у житті, яке стало складним і навіть небезпечним для самої людини.

У цьому полягає наше свідчення: як знайти духовний розум, про який просимо на Літургії, і розрізнення, потрібне для зустрічі з надзвичайно серйозними викликами.

А двигуном є наше літургійне життя. Саме це я вважаю істотним: жити Божественною літургією, жити в Церкві — означає перебувати в Дусі Божому і просити Його допомоги. Якщо серце правильно або принаймні достатньо спрямоване згідно з Духом, ти отримуєш від Бога здатність діяти щодо того, що приходить ззовні.

Близькість із Богом, а не обов’язково близькість із технологією, дозволяє Його волі виявлятися у твоєму житті — звичайно, якщо ти Його запрошуєш. У Нього є розв’язання для всього. Немає створених людиною труднощів, яких неможливо подолати. Немає історичної ситуації, для якої вже кілька століть не існувало б відповіді. Бог знаходить розв’язання, якщо ми шукаємо їх у Ньому.

Отже, висновок: людина не втратила актуальності. Отець Марк-Антуан Коста де Борегар говорив, що ми дуже сучасні — навіть сучасніші за модерних людей, — бо займаємося тим, що має прийти. Християнин є людиною майбутнього. Він робить те, що не загубиться, не розвіється і не втратить терміну придатності, бо воно стосується майбутнього.

Найнадійніший принцип дає нам Сам Христос — воплочений Син Божий, Людина-взірець, точка відліку для розуміння людського.

І останнє. Можливо, у майбутньому наші суспільства побачать дуже вражаючі явища. Погляньте, наскільки поширилися сьогодні татуювання. Так само масовими можуть стати технічні додатки до тіла: інтерфейси з мозком, засоби для рухових функцій, екзоскелети — я не знаю, що саме.

Людей можуть надзвичайно зацікавити своєрідні «ґаджети», які збільшують можливості понад людську норму. Їх просуватимуть величезними засобами, і поступово це може стати масовою культурою.

Але справжня різниця виявлятиметься зсередини людини. Духом ми відчуємо того, хто перебуває в Дусі Божому, і того, хто перебуває лише в дусі власної особи або в турботах, зовсім не пов’язаних із Духом. Внутрішнє місцеперебування людини стане помітним у її особистому вираженні.

Той, хто свідомо живе у Христі, безперервно стає іншим, змінюється, дедалі більше виявляє в собі Господні можливості — і це відчувається духом.

Інші, ті, хто не породжує такої культури, радітимуть, що можуть робити те, чого не можуть решта, іноді отримуватимуть контроль, людські можливості, професійні місця. Якщо ти обчислюєш швидше за іншого, можливо, саме ти отримаєш посаду, а його звільнять — хтозна. Але за змістом життя між тими, хто спирається на Христа, і тими, хто автономно спирається на технології, буде величезна різниця.

Це різниця між теономією та автономією. Теономія означає залежність від Бога. Автономія — залежність від самого себе, від власних ресурсів, можливостей і слабкостей.

Отець Прокл казав: «Куди б я не пішов, усюди знаходжу самого себе». Я не можу втекти від себе — від власних слабкостей і всього, що несу в собі. Працювати треба саме над собою.

На цьому зупинюся. Те, що я щойно виклав, у дещо іншій формі ви знайдете у висновках цієї книжки.

Я вголос дякую Богові за те, що два місяці тому захворів. Хворів так сильно, що два чи три дні зовсім не міг рухатися. Це була інфекція; понад місяць дуже боліло, а три-чотири дні були особливо тяжкими, тож я мусив залишатися вдома.

Саме тоді я уклав цю книжку. На це пішло лише кілька днів, бо основу становили доповіді на цю тему, прочитані протягом останніх років. Я доповнив їх вступом і висновками — матеріалом більш осмисленим, ніж попередній.

Щоправда, слово «доповіді» тут умовне. Я взяв канву деяких виступів, але переробив її так, як це могло б прозвучати сьогодні. З одного боку, у тексті можна впізнати колишні доповіді й діалоги, з іншого — їх перестворено для теперішнього часу з урахуванням набутого досвіду. Текст водночас давній і новий. Того самого діалогу там уже не знайдеш; якщо пошукаєте давні записи в інтернеті, побачите, що вони досить відмінні.

З благословення владики Йосифа ця книжка мала продовжити життя наших двох днів поза межами самого колоквіуму.

А тепер прошу декана, отця Ісака, Адріана Лемені підійти й сісти поруч зі мною: ми проведемо невеликий круглий стіл, зможемо відповісти на питання й трохи поспілкуватися. Тут є два стільці — присуньмо їх. Так, і Тудор теж. Нам потрібен ще один стілець. Перекладатиму я, гаразд?

[Учасники пересувають стільці.]

Отець Ісак ставить мені те саме питання, яке я вчора почув двічі: чи буде французьке видання цієї книжки?

Під час пандемії я видав попередню книжку, і одна людина виявила до мене любов, запропонувавши перекласти її цілком. Відтак буквально за одну ніч у мене з’явився французький переклад, і ми опублікували його на Amazon за системою друку на замовлення. Отже, ті, хто хотів книжку французькою, могли її отримати. Так само мені запропонували й англійську версію.

Я не кажу, що чекаю такого самого подарунка для цього тому, але ми можемо подумати, чи не зробити все-таки французьку версію. Чому б і ні?

Та найважливіша не обов’язково сама книжка, а наші спільні роздуми і спосіб працювати в Центрі Думитру Станілоае — або в ширшому колі друзів Центру. Ми розширюватимемо свої можливості. Створимо спільноту друзів Центру Думитру Станілоае. Ви зможете запрошувати знайомих — усіх, хто хоче долучитися, — щоб постала жива спільнота, яка ставить питання, осмислює їх і виробляє щось, що допоможе краще відповідати на потреби.

А тепер передаю вам слово. Якщо хочете, скажіть кілька слів про щойно почуте. Коли хтось тут говоритиме румунською, я перекладатиму; або можете виступати французькою. Почнемо з Адріана Лемені, потім говоритиме отець декан, а після нього — Тудор.

Круглий стіл

Виступ професора Адріана Лемені

Професор Адріан Лемені. Дякую, отче Резване. Я говоритиму румунською.

Передусім хочу ще раз висловити радість від особливих хвилин, які ми провели разом, і від того, що — принаймні так я це відчув — усі учасники були залучені екзистенційно. Ми впізнали себе в тому, про що отець Резван сказав на початку доповіді: нам потрібен екзистенційний підхід, а не лише інтелектуальне чи суто академічне прояснення. Звісно, академічна праця над наслідками й викликами сучасного технологічного середовища теж важлива.

Але, як я наголошував учора, цитуючи святого Силуана Афонського, і як сьогодні також згадав отець Резван, ми не можемо по-справжньому й глибоко зрозуміти ні Бога, ні людину, ні світ інакше, ніж у Дусі Божому.

Учора я намагався показати, що нинішнє технологічне середовище суворо структурує й організовує дух світу. Існує ризик, що воно запровадить панування незначущого й поверхового, утримуватиме нас на поверхні, змушуватиме жити зовнішнім життям, у постійному розсіюванні назовні. Сьогодні постає культура екстеріорності й миттєвості. Вона робить уразливим не лише наше входження в культуру Духа і життя в Дусі, а й саму працю збирання розуму — прийняття культури уваги, внутрішньої зібраності, а в духовному сенсі — тверезіння.

Хочу наголосити ще на одному. Отець Резван уже згадав про це, і в багатьох учорашніх доповідях ішлося про штучний інтелект. Думаю, нам важливо не обманюватися і набути ясного погляду на те, що він собою являє.

Проте будьмо дуже уважні, щоб не опинитися в пастці й не зосередитися лише на тому, що робить і чим є штучний інтелект. Так, інтегроване в нинішню технологічну систему середовище певним чином перебудовує наше існування — те, що ми переживаємо і робимо. Але тут я погоджуюся з професором Штефаном: скористаймося цими викликами як нагодою поставити засадничі питання.

Питаймо не тільки, що робить і чим є штучний інтелект, а хто така людина — і Хто є Богом людини.

Тоді ми зможемо вийти за межі безособової логіки, яку структурує сучасне технологічне середовище. У нас з’явиться нагода знову відкрити і поглибити самим життям глибинну ідентичність кожного з нас.

Засадничо цю ідентичність визначає образ Божий, який носить кожен. Унаслідок гріхопадіння образ уражено, спотворено. Сьогодні людина дедалі більше живе серед алгоритмів і застосунків; ми даємо застосункам імена, гадаємо, ніби можемо олюднити це середовище, а врешті самі, на жаль, дедалі більше уподібнюємося до алгоритмів і машин.

І все ж образ Божий у нас не може бути знищений. Таїнство особи, таїнство кожного з нас, не зводиться до функції, хоч би якою продуктивною вона була. Хоч би якими досконалими здавалися технологічні поліпшення, вони не здатні вичерпати таїнства особи — неповторності й гідності кожного.

Якщо ми матимемо мужність прийняти цю перспективу, жити одне з одним і зустрітися з власною душею — про це я також говорив учора, — то, звичайно, відкриємося живій зустрічі з особовим Богом.

Святий Софроній Сахаров, учень святого Силуана Афонського, казав: у стосунку з особовим Богом немає нічого безособового. У всьому, що ми думаємо, вимовляємо і здійснюємо, у нашій внутрішній глибині присутня особа.

Цю присутність і цю внутрішність уже імітує й надалі ще більше імітуватиме середовище штучного інтелекту. Але воно не досягне глибини душі кожного з нас.

Учора ми говорили про дух світу і про те, як у нинішньому суспільстві ввійти в культуру Духа, у життя в Дусі. І Святе Письмо, Євангеліє, і Отці Церкви ясно показують: неможливо водночас перебувати з Духом Божим і з духом світу.

Сьогоднішнє Євангеліє, яке ми почули на Божественній літургії, підтверджує це словами Самого Спасителя: «Не можете служити Богові й мамоні». У тому самому читанні наш Бог, Боголюдина, взірець людини, показує головний напрям: «Шукайте найперше Царства Божого, а все інше додасться вам».

Спаситель не обіцяв нам зручностей, не пропонував логіки полегшеного життя. Він поставив перед нами логіку хреста і Сам її прийняв. Він сказав страшні, важкі для прийняття слова: хто любить батька, матір, сина чи дочку більше, ніж Його, той не може йти за Ним.

А водночас Він сказав, що немає нікого, хто залишив би матір, батька, дітей, землі та інше заради Нього й не отримав би сторицею в цьому житті та життя вічного.

Цей шлях незручний, але правдивий: поставити Бога на перше місце. Тоді ми зможемо подолати омани, породжені нинішнім технологічним середовищем, і зрозуміти, що є першочерговим та в чому полягає Божа воля.

Я пригадую слова, які отець Теофіл Переян часто повторював нам, молодим людям дев’яностих років: «Якщо Бог не на першому місці, то Його немає на жодному».

Коли способом власного буття ми справді ставимо Бога на перше місце, то, гадаю, отримуємо допомогу згори, благодать Божу, яка не дозволяє нам пристосуватися до духу світу — зокрема й у наш час.

Святий апостол Павло говорить цілком ясно: «Не уподібнюйтеся духові цього минущого віку, а перемінюйтеся оновленням розуму, щоб пізнати волю Божу». Зроблю коротке уточнення: це і є метаноя — оновлення, переміна розуму.

Отець Резван Іонеску. Отче Ісаку, якщо хочете щось додати, візьміть мікрофон.

Виступ отця Ісака

Отець Ісак. Після всього сказаного важко щось додати — я цілком із цим згоден. Мушу зізнатися, донедавна я майже не цікавився штучним інтелектом. Звичайно, якось зайшов у ChatGPT, запропонував йому тему і подивився, як він працює. Але завдяки цьому колоквіуму ми досить глибоко ввійшли в проблематику.

Мене цікавить те, що стоїть за всім цим. Учора я вже про це говорив: я бачу за технологічним розвитком велику стратегію. Це не просто технічний засіб, який дозволяє швидше опрацювати тему. Питання сягає набагато далі: воно стосується світового елітизму, руйнування націй, поневолення цілих народів. Отже, це надзвичайно серйозна справа.

Учора, починаючи доповідь про обоження, я сказав: богослов’я — не дискурс про Бога. Богослов’я — це Бог, Який відкривається нам, бо показує Себе. Бога не доводять — Він Себе показує. А потім веде нас шляхом, який нам належить. Ось що таке богослов’я. Це щось надзвичайно живе.

Коли я почав копати глибше — а колоквіум справді спонукав мене дійти до основ, — то побачив: за технологічними підприємствами, подібними до штучного інтелекту, ховається чудовисько. Чудовисько, яке прагне руйнувати, ворог християнства і християнської віри.

Його цікавить лише крихітна категорія населення — глобалізована еліта, яка стирає всю попередню історію, прагне цілковито поневолити нації й утворює наднаціональну надбудову.

З огляду на мою освіту я багато вивчав подібні речі, і це нагадало мені класифікацію людського роду в давньому гностицизмі. На першому місці там стоять «досконалі». Увага: не розумійте цього слова по-християнськи. Це рішення «еона згори», який визначає окремий клас досконалих. Вони можуть бути морально цілком виродженими, справжніми чудовиськами, — не має значення: їх усе одно вважають досконалими й покликаними повернутися до еона згори.

Далі йдуть «психіки», проміжний клас. Вони здатні трохи розвиватися, але животіють у своєрідній багнюці. А потім — скористаюся висловом Августина, якого в інших питаннях не люблю, — massa damnata, засуджена маса, приречена на просте знищення.

Ідеологічний дискурс, прихований за всім цим підприємством, є дискурсом старого гностицизму, який викривав святий Іриней Ліонський. Його твір Adversus haereses, «Проти єресей», має підзаголовок «Викриття й спростування лжеіменного знання» — гнозису, що брехливо називає себе знанням. Гностицизм від початку був ворогом віри в Христа.

Він досить спритний і час від часу змінює одяг. Звичайно, сьогодні він убраний не так, як за святого Іринея. Та технологічні підприємства мають ідеологічну основу, спрямовану на знищення людини такою, якою її бажає Бог — Бог, Який відкривається, показує Себе і хоче привести нас до Себе.

Бог звертається до осіб, як уже було сказано. Саме до осіб, не до натовпів. Натовп урешті-решт позбавляє людину особовості. Ще до Першої світової війни Гюстав Ле Бон написав великий трактат про психологію натовпу і його поведінку; це явище існувало в усі епохи.

Ті, про кого я говорю, здійснюють гігантське маніпулювання натовпами, руйнують структуру людини й прагнуть перетворити її на раба. За зовні привабливим відкриттям швидшого способу роботи прихована гностична ідеологія, а гностицизм є ворогом людського роду.

Раніше я майже не цікавився цим питанням, але колоквіум багато що мені нагадав — і тепер я ним займуся. Хочу порівняти приховану ідеологію — вона справді ховається, не показує себе — з гностицизмом, який завжди був ворогом віри, а ширше — ворогом людського роду, силою, що позбавляє людину особовості.

Бог, навпаки, діє в цілком протилежному напрямі. Коли порівнюєш те, чого Він просить від людини і якою хоче її зробити, з цими підприємствами, бачиш два радикально протилежні шляхи.

Є радикальність цієї ідеології, а є радикальність Євангелія. Євангеліє радикальне: Христос каже, що ти або з Ним, або проти Нього. Напівміри не існує, неможливо всидіти на двох стільцях. Я або за Нього, або проти Нього.

І між цими двома радикальностями я обираю радикальність Господа Ісуса Христа.

[Оплески.]

Виступ Тудора-Штефана Ротару

Тудор-Штефан Ротару. Дякую. Це приємна несподіванка. Спробую впорядкувати кілька думок і висновків, що виникли, коли я слухав отця Ісака, професора Адріана Лемені й, звісно, отця Резвана.

Почну з пари понять, яку сформулював отець Ісак: «Бога не доводять — Він Себе показує». Я хочу перенести розмову до трохи іншої, філософської точки — але, гадаю, це добра філософія.

Не забуваймо: розум може бути, сказати б, суверенним у деяких частинах нашого життя, але лише коли його просвітлює благодать Божа.

Говорячи про докази, ми забуваємо дещо надзвичайно важливе, хоча для філософа і не тільки для нього воно може звучати банально: що означає «знати»?

Учора ми говорили про ідолопоклонство перед технологією. Я трохи розвину цю думку. Навіть найпростіший підручник із гносеології розрізняє принаймні два способи пізнання.

Перший називають пропозиційним знанням. Якщо я знаю щось, чого не знає Адріан, то можу скласти низку речень — математичною, філософською чи іншою мовою, — передати їх Адріанові, він прочитає і знатиме те саме, що знаю я. Таке знання можна передати за допомогою висловлювань.

Але існує і цілком непропозиційне знання. Наведу інший приклад. Припустімо, я вмію їздити на велосипеді, а Адріан — ні. Я можу написати цілу бібліотеку про те, як їздити на велосипеді. Та навіть прочитавши її, Адріан не навчиться їздити, доки сам не сяде на велосипед. Це непропозиційне знання.

А найкраще в житті — непропозиційне. Це дуже важливий висновок, про який не можна забувати.

На інформації, яку можна передати у формі тверджень, ми побудували так званий науковий метод, а з нього виросли всі відкриті нами технологічні продукти. І поступово ми почали впадати у своєрідне ідолопоклонство: наче пропозиційне знання й технологічні продукти пояснюють або вичерпують світ і людське життя. Ось велике забуття нашої доби.

Інженерія й техніка приходять із претензією: «Ми все вичерпали, ми можемо все». Це форма ідолопоклонства, бо ми забули те, що колись знали філософи, а ще раніше про що завжди свідчила Церква: найважливішого в житті не можна пізнати через твердження — його можна лише пережити.

Ще одна думка пов’язана з телефоном Адріана. Ось його телефон: він дуже простий. Я знаю або принаймні здогадуюся, чому він такий простий порівняно з нашими складними телефонами. Він не «розумний»! [Сміх.]

Але йдеться про спосіб, у який ми проєктуємо й виробляємо технологічні речі. У світській етиці точиться дискусія між «розважливим використанням» і «розважливим створенням» технологічного продукту.

Деякі люди стверджують: саме ми, користувачі, зобов’язані розважливо використовувати технологічні блага, а виробники телефонів чи інших пристроїв не повинні цим опікуватися. Але є й інший напрям, який каже: відповідальним має бути не тільки використання, а й саме проєктування.

Наведу приклад — я сам більшість часу ось тут. [Показує на телефон; сміх.] Англійською це називається scrolling, французькою — déroulement, безперервне прокручування. Воно майже нескінченне. Ми всі потрапляємо в цю пастку: ось ще один короткий ролик, ще одна фотографія — і так далі без кінця.

Не хочу бути алармістом, але все це навмисно спроєктовано так, щоб щоразу давати нам маленьку дозу дофаміну: новизна приносить її, і ми залишаємося біля екрана, прагнучи одержувати ще й ще. Це дресирування. Так, французькою існує слово dressage. Це справді дресирування.

Ось чому всі ці дискусії важливі. Але ми вже не беремо участі в процесі створення технологічних продуктів. І коли вони виходять на ринок, дуже ймовірно, що їх від початку спроєктовано так, аби викликати більше залежності — а отже, давати менше свободи. Ми ж говоримо саме про свободу.

Завершу такою думкою. Самотужки ми не можемо по-справжньому боротися з цим. Ми молимося, щоб Дух свідчив у нас. Кожен із нас виконує іншу роль, бо кожен є членом Церкви. Нехай кожен винесе зі своєї внутрішньої глибини свідчення світові про те, хто така людина, Хто є Бог, Якого ми пізнали, і чому Бога неможливо довести, а можна лише зустріти.

Дякую, що дали мені можливість додати дещо зі своєї внутрішньої глибини до цього проєкту.

[Оплески.]

Дистанційне питання: чи треба взагалі приймати штучний інтелект?

Отець Резван Іонеску. Нам надійшло дистанційне питання. Я його прочитаю, а відповісти попрошу передусім Адріана Лемені. Потім перейдемо до ваших питань. Відтепер матимемо трохи часу для спільного обміну — якщо вам це справді корисно так само, як і нам.

Отже, перше питання супроводжується поясненням:

«Учора багато говорили про штучний інтелект. Серед іншого, ми намагалися запропонувати способи зрозуміти його роботу, пристосуватися до неї, відреагувати на його присутність у суспільстві, пояснити можливості й межі або застерегти від збоїв.

Але мені здається, що ми вже розташовуємо себе в контексті, де присутність штучного інтелекту вважають неминучою: начебто ми мусимо мати з ним справу, інакше втратимо певну перевагу чи користь.

Такий спосіб мислення логічний для компаній, які розробляють штучний інтелект: вони всіляко зацікавлені підтримувати суспільну “потребу”, щоб потім запропонувати нібито вдосконалювальне розв’язання. Але для нас у Церкві ця логіка не є послідовною.

Чому ми за замовчуванням уже перебуваємо в такому способі мислення — mindset, — де запитуємо не “як реагувати на ШІ?”, а “чи повинні ми взагалі його прийняти?” Не “як зробити, щоб після впровадження ШІ не впливав на нас негативно?”, а “чи потрібно його впроваджувати?”»

Репліка про штучний інтелект на YouTube

[Шум у залі, налаштування мікрофона.]

Учасниця із залу. Дякую. Працює?

Особисто я уникаю всього, що пов’язане з генеративним штучним інтелектом. Але не можу уникнути його продуктів, розміщених на YouTube та інших платформах, куди ми звертаємося по інформацію і документи.

З часом виробляється певний інстинкт, який дозволяє впізнавати такі продукти, навіть коли автори не мають чесності зазначити в описі, що матеріал створено штучним інтелектом. Факт у тому, що він усюди. На YouTube він усюди. Уже мало не на пальцях можна перелічити ролики, від початку до кінця зроблені людиною.

Отже, уникнути цього не вдається — треба мати розрізнення, щоб його впізнавати. Але штучний інтелект дуже балакучий: інформацію, яку можна було б повідомити за одну чи три хвилини, він розтягує на пів години. Через це ми справді втрачаємо багато часу.

У мене немає телевізора, син уже дорослий. Я сама потрапила в залежність від YouTube, хоча вона все-таки контрольована: можу чудово без нього обходитися.

Серед глядачів, які пишуть коментарі під відео, вже виникає своєрідна реакція проти штучного інтелекту. Його зневажають, вважають дурним, указують на всі нісенітниці, які він говорить, і на час, який він марнує. Люди й далі дивляться такі матеріали лише тому, що шукають певної інформації і готові заплатити за неї частиною свого часу.

Отець Резван Іонеску. Гаразд.

Ось що я хотіла сказати щодо порушеного питання. Штучного інтелекту не уникнути — він уже тут. До нього потрібне розрізнення. Але споживачі інформації в інтернеті вже виявляють дедалі більше роздратування.

Не знаю, чи могли б ми об’єднатися, організувати щось на кшталт лобі й за допомогою коментарів або інших форм публічного висловлювання послабити його вплив, показати, що штучний інтелект зрештою дає не так багато, як нам уявляється.

Учора я дуже хотіла почути відповідь Персоні щодо медицини, бо, здається, це одна зі сфер, де штучний інтелект найкорисніший: він може зіставляти медичні дані — не для того, щоб нав’язувати діагноз, а щоб узагальнювати накопичені знання про хворобу або препарат. Але ми не мали такої можливості. Дякую.

Відповідь професора Адріана Лемені

Професор Адріан Лемені. Я уточнював це вчора, і сьогодні отець Резван також нагадав: критична оцінка сучасного технологічного середовища не означає, що ми повинні впадати в алармізм, демонізувати технологію, відкидати її чи заперечувати вражаючі результати різних технологій нашої доби.

Однак, оскільки ми говоримо про розрізнення, важливо зрозуміти: воно є плодом певного способу буття, певного внутрішнього трепету перед штучним, прискореним ритмом нинішнього середовища.

Як я казав учора, нам потрібна постава, про яку свідчить псалмоспівець: «Зупиніться і пізнайте, що Я — Бог».

У житті Церкви ми покликані вже тут і тепер передчувати вічність. Працюючи з вічністю, нам нікуди так поспішати. Тому особливо важливо жити в контрритмі щодо ритму світу. Тоді, гадаю, ми зможемо глибше зрозуміти знаки часу, зокрема й наслідки нинішнього штучного інтелекту.

Звичайно, не треба заперечувати злагодженість чи ефективність технологічного середовища. Але вкрай важливо не переносити критерії технічної ефективності — про це я теж говорив учора — на життя Церкви або духовне життя кожного з нас.

Якщо ми піддаємося спокусі оцінювати дію Духа, дію і присутність Бога в історії, у житті кожного та в цілком конкретних життєвих обставинах за критеріями світської ефективності, то наражаємося на великий ризик омани.

Наш взірець, Христос Спаситель, цілковито розбиває уявлення про віру як здійснення за людськими критеріями. Отець Ісак дуже добре говорив про радикальність Євангелія. Усім, що Спаситель сказав і прожив, Він прийняв логіку хреста, яка була й до кінця віків залишатиметься спокусою та скандалом для духу цього світу.

Один із філокалійних отців, авва Ісая, ставив питання: «Що таке світ?» І серед іншого відповідав: світ — це коли людина думає, ніби назавжди залишиться в цьому минущому віці. Це спокуса увічнити падший стан людини.

Ми багато говорили про технологічне вдосконалення, обіцянки трансгуманізму, цифрову добу, про збільшення людських можливостей — і пізнавальних, і тілесних, — аж до побудови земного раю. Але це рай у стані падшої людини.

Тут треба бути надзвичайно уважними. Сучасні технології показують нам справді приголомшливі результати — не лише в економіці й фінансах, а й у медицині та багатьох інших сферах, важливих для людської особи. Я лише хочу застерегти: не піддаймося зачаруванню силою ефективності, що діє в логіці духу світу. Дякую.

Отець Резван Іонеску. Уже є два чи три питання. Давайте залишимо їх і спробуємо далі відповідати трохи швидше, щоб усі встигли висловитися.

Питання про медицину, екстеріорність і ненейтральність технологій

Учасник із залу. Я також хотів сказати про медицину. У ній є галузі, де штучний інтелект, схоже, показує досить помітну ефективність. Наприклад, у виявленні різних видів раку його точність наближається до вісімдесяти відсотків, тоді як людська оцінка — до шістдесяти з чимось.

З іншого боку, буквально цими днями з’явилося дослідження стандартних діагностичних оцінювань у психіатрії. У цій галузі використовують стандартизовані опитувальники: ставлять типові питання, людина відповідає, і на підставі відповідей установлюють діагноз. Дослідження показало, що ці оцінювання не настільки надійні, як заведено вважати, і поставило їхню ефективність під сумнів.

Із власного досвіду можу сказати: між очною консультацією і дистанційною, яку сьогодні називають телемедичною, існує величезна різниця. Тут іще не йдеться про штучний інтелект, але відмінність справді дуже велика.

Ще одне зауваження стосується слова «екстеріорність», яке не раз звучало в наших розмовах. Я думаю про масове захоплення підприємствами на кшталт SpaceX і майже містичний пошук «десь-інде», іншого місця поза Землею. Мені здається, це також символ дедалі сильнішого пошуку зовнішнього, прагнення кудись назовні.

Отже, нам не слід ні впадати в зачарування цими засобами й перебільшувати відмінності, які вони створюють, ні піддаватися крайній паніці.

Моє питання до професора Адріана Лемені й до всіх вас таке. Бачу дві позиції, які здаються різко протилежними. З одного боку, говорять, що технологічний засіб не є нейтральним, що його не можна порівнювати з ножем: справа не лише в тому, як ми ним користуємося, бо він сам не нейтральний. З другого боку, отець Марк-Антуан казав, що в сім’ях треба навчати поводження зі штучним інтелектом, виховувати і дітей, і батьків. Як поєднати ці дві позиції? Як звести їх разом?

Відповідь професора Адріана Лемені про технологічне середовище

Професор Адріан Лемені. Учора я справді звертався до поглядів таких мислителів, як Жак Еллюль, Ортега-і-Гассет, Маршалл Маклуен, Ніл Постман і Гайдеґґер. Ще кілька десятиліть тому вони побачили й обґрунтували, що сучасна технологія — не просто інструмент.

Я поділяю цю позицію і намагався обґрунтувати її в останній книжці «Нелюдська технізація життя». Щоб зрозуміти природу нинішнього технологічного середовища, необхідно вийти за межі інструментального погляду, за якого ми вважаємо його лише знаряддям. Саме в цьому контексті я наводив порівняння з ножем.

Нинішнє технологічне середовище — не одна окрема технологія. У минулому окремі технології вбудовувалися в певну культуру, культурну чи релігійну парадигму. Сьогодні саме технологічне середовище вбирає в себе абсолютно все.

Ми недаремно вживаємо слово «середовище». Людина може ставитися до нього як до інструмента, але середовище інструментом не є. Наведу інший приклад — учора я говорив про кисень.

Ми зараз у храмі. Якщо застосувати слово «середовище», можна сказати: церковне середовище. Святий Максим Сповідник говорив, що людина, яка фізично перебуває в храмі й докладає принаймні зусилля залишатися в ньому, внутрішньо перебудовується благодаттю цього середовища — навіть якщо ще не молиться і не бере свідомої участі в богослужінні. Адже Церква є таїнственним Тілом Христовим.

Штучне середовище сучасної технології теж перебудовує людину. Отець Ісак торкнувся істотного пункту: воно структуроване за гностичною, дематеріалізувальною логікою. Щойно ми під’єднуємося до нього, воно внутрішньо переналаштовує нас поза межами того, що ми можемо контролювати.

Тому взаємність тут двозначна: ми користуємося технологічним середовищем, а воно користується нами. Це дуже важливо не тільки зрозуміти, а й визнати.

Кілька десятиліть тому, коли ці погляди лише формулювалися, це могло здаватися менш очевидним. Сьогодні цілком ясно: ми значною мірою стаємо залежними. Ми переживаємо цю залежність майже щомиті; екран опосередковує наше існування.

Наприклад, уже багато років я не проводив жодного заняття, під час якого бодай хтось не залишався б під’єднаним до пристрою. Скажу більше: те саме трапляється навіть на церковних богослужіннях. Будьмо чесними із собою — навіть на Божественній літургії. Не знаю, чи давно ми переживали Літургію, на якій абсолютно всі були «одним духом і одним серцем» і ніхто жодної миті не звертався до цифрового посередника.

Перед лицем цих очевидних фактів ясно: ніж не користується нами. Так само не користуються нами мотика чи будь-яке інше знаряддя. А технологічне середовище перебудовує наше існування.

Щодо слів отця Марка-Антуана: так, освіта потрібна, і потреба в ній величезна. Передусім ми маємо зрозуміти, що з нами відбувається, адже ми вже під’єднані до цього середовища й уникнути його цілком не можемо. Це надзвичайно важливо: усвідомити, що з нами робиться, і виховувати людину в конкретних умовах, у яких живемо — коли наше життя значною мірою стає опосередкованим, а не безпосереднім.

[Короткий обмін репліками французькою.]

Репліка про ідеологію творців і досвід використання ШІ в дипломній роботі

Молодий учасник із залу. Варто також подивитися на засновників компаній, які спрямовують цей рух. Наприклад, керівник і творець ChatGPT Сем Альтман виступав у публічній телевізійній програмі у США. Йому ставили моральні питання, і з відповідей можна побачити його філософію — тобто мораль творця, яку вбудовують у програму й інструмент як головну морально-філософську лінію.

Якщо слухати інтерв’ю, ця лінія справді виявляється глибоко гностичною. При цьому сам Альтман, схоже, навіть не знає, у що вірить, і не вміє відповідати на етичні питання.

Штучний інтелект входить у ширший рух, який походить із гностичного середовища і триває досить давно; особливо виразно ми бачимо його протягом останніх двох-трьох століть.

Один із прикладів — централізація банків, унаслідок якої гроші вже буквально не перебувають під нашим безпосереднім контролем. Гадаю, усі тут мають банківську картку; отже, можна ставити питання про моральну етику користування грошима через банківський рахунок.

Ми говорили про мобільний телефон. Можна також згадати енергію — спосіб, у який її виробництво розвивалося. Багато технологій спочатку мали військове призначення, а вже потім переходили до цивільного вжитку. Так можна побачити загальну тенденцію.

Не хочу впадати в крайнощі, але простежується певна централізація і загальний контроль, пов’язаний із технологіями. Сам штучний інтелект, можливо, не є єдиним «головним чудовиськом» цього руху, але він входить у цілу сукупність структур, які прагнуть знеособити людей і позбавити їх власності.

Про це свідчать і слова керівника Всесвітнього економічного форуму: нібито невдовзі ми нічим не володітимемо — навіть особистими речами. Майбутнє людства, за таким баченням, полягає в тому, щоб орендувати все: одяг і, зрештою, навіть власне життя.

У духовному сенсі в цьому є щось глибоко демонічне. Точніше, якщо назвати речі своїми іменами, це дух диявола.

Але, з другого боку, інколи — можливо, у сенсі духовної ікономії — використання штучного інтелекту може бути корисним. Дозвольте навести власний приклад.

Із Божою допомогою я підготував дипломну роботу з фізіотерапії і за місяць її захищатиму. Вона присвячена поширеності захворювань опорно-рухового апарату серед православного духовенства Франції — тобто тому, наскільки часто православні священнослужителі у Франції мають фізичні проблеми.

Отець Ісак. О, це цікаво.

Молодий учасник із залу. Так. [Сміх.] Усі священники й диякони отримали повідомлення — справді всі. Звичайно, відповіли не всі, але нічого. Завдяки Богові мені вдалося провести анкетування.

Та через незліченні, майже нездоланні проблеми з адміністрацією навчального закладу я зміг почати роботу лише в грудні, а здати мусив у січні, хоча дипломну роботу зазвичай готують пів року.

[Хтось просить говорити коротше.] Я вже доходжу до суті, зараз дуже швидко завершу.

Одного вечора я опинився перед стіною: треба було за ніч дописати ще близько п’ятнадцяти сторінок. На той час у мене вже було дванадцять або тринадцять сторінок — можливо, трохи більше. Я був змушений скористатися штучним інтелектом, щоб закінчити роботу, хоча раніше категорично відмовлявся застосовувати його для дослідження, письма, оформлення тощо.

Завдяки цьому засобу і з Божою допомогою я зрештою вчасно подав працю, а потім провів дуже добру презентацію.

Отже, повертаюся до питання. У самому існуванні й глобальному суспільному впровадженні штучного інтелекту видно щось глибоко демонічне. Але все ж бувають окремі моменти, коли його використання може виявитися корисним.

І останнє маленьке зауваження: у ваших виступах я жодного разу не почув слів «любов» і «заповіді». Чи не можна відповісти на наше питання через заповіді, у яких завжди присутня любов — любов до Бога і любов до ближнього, як до самого себе?

Відповідь отця Резвана про дружбу, любов і штучний інтелект

Отець Резван Іонеску. Два місяці тому я виступав на конференції в Румунії. Мені запропонували назву, яка певною мірою торкається нашої теми: «Дружба зі штучним інтелектом. Наскільки далеко може зайти ця дружба?» Це змусило мене серйозно замислитися.

Ви знаєте, англійське unfriend — «видалити з друзів» — якогось року навіть стало словом року. Ми винайшли слово, яке означає припинення «дружби» з кимось.

Сьогодні саме слово «дружба» ми вживаємо під дуже сильним впливом Facebook. Можна бути «друзями» у Facebook, хоча ці стосунки не мають нічого спільного зі справжньою дружбою.

Але слово «дружба» вживає і Сам Господь. Тільки Він визначає її по вертикалі, тоді як ми сьогодні користуємося цим словом горизонтально, у надзвичайно розбавленому значенні, майже відмінному від того, якого навчає Писання.

Чому я про це говорю? Бо мене запитали: чи можна дружити зі штучним інтелектом? У сильному, справжньому сенсі слова «дружба» — зовсім ні. Перед нами лише системи, з якими ми вступаємо в певну взаємодію; називати це дружбою безглуздо. Це інша царина.

Гадаю, для церковного життя корисно проводити такі розрізнення, щоб добре розуміти речі.

У французькій, наприклад, постійно кажуть: J’aime beaucoup faire du ski — «я дуже люблю кататися на лижах». Але слово aimer, «любити», сильніше: люблять когось, а не виконання певної дії. Насправді мені приємно кататися на лижах — і це не те саме, що любити.

Отець Марк-Антуан говорив про «поранені слова християнства». Нам певним чином треба відновити або наново привласнити ці слова, адже розрізнення важливі.

Повернімося до дружби чи навіть любові. Учора нам показували, як за допомогою ШІ зробити… майже те, що можна назвати любовним партнером. Ні-ні, це серйозно. І я поясню, чому.

Сьогодні штучний інтелект іще не має особливо помітної матеріальності. Але це лише питання етапів: його дедалі більше втілюватимуть. Китай уже перебуває на передових позиціях. Там створюють багато речей, які матеріалізують і втілюють ШІ поряд із нами й довкола нас — у присутностях, націлених на якомога точніше копіювання особи.

Нас заполонять речі, які претендуватимуть бути «кимось», які показуватимуть себе красивими й привабливими.

Тому треба ставити проблему, краще розуміти ці явища, демаскувати їх і казати: «Король голий». Треба це сказати й наважитися сказати. Це також праця Церкви.

Дякую за запитання — воно важливе. Що ж до «дружби зі ШІ»…

Молодий учасник із залу. Я питав про любов.

Отець Резван Іонеску. Так, гаразд, розумію. Але саме те, як ми живемо любов’ю, є найкращим свідченням і для нашого ставлення до штучного інтелекту.

Якщо ми сповнені любов’ю Божою, то більше не потребуємо нічого іншого як замінника. Тоді інструменти посідають своє належне місце.

Але сьогодні все рухається, і технологічне середовище пропонує себе так нав’язливо, що самих декларацій недостатньо. Треба пильнувати щомиті, перебувати в Бозі, щоб у кожну мить належно відповідати на те, що приходить.

Відповідь отця Ісака

Отець Ісак. У певному сенсі ми схожі на глиняний горщик, що бореться із залізним. Технології нав’язливі, вони знеособлюють людину і прагнуть поневолити її — це сучасна форма рабства.

Звичайно, все це треба знати: якщо перед нами ворог, важливо його пізнати. Але не забуваймо, що Церква живе у світі. Вона має інституційний бік, проте не він визначає її сутність. Церква існує як пророк прийдешнього Царства — це засадничо. Якщо Церква не пророкує Царства, яке приходить, то, вживаючи євангельський вислів, вона стає лише печерою розбійників.

Тому ми повинні визначати своє ставлення до всього цього через питання: чого Бог хоче для нас? Куди Він прагне нас привести? Він веде не безлику масу, а осіб, яких любить. Це треба завжди носити в собі.

А світ улаштований так: імперії падають, сьогоднішню моду забувають уже завтра. Таких речей безліч. Тож не треба настільки лякатися, щоб заціпеніти. Ми живемо в довгому часі — у довгому часі Бога. «Тисяча років перед очима Твоїми — немов день».

Якось я розмовляв зі Свідками Єгови. Вони сказали, що світ загине, здається, за шістдесят два роки — тоді буде кінець світу. Я відповів: «Шістдесят два роки — це справді мало. Але за яким відліком ви рахуєте: за Божим чи людським? Бо шістдесят два, помножене на тисячу, — це шістдесят дві тисячі років».

[Сміх.] Чоловік завмер із круглими очима.

А якщо відкласти жарт, то суть саме в цьому: завжди тримати перед очима те, чого Бог хоче для нас і куди веде. Саме це переможе, а не всі винаходи світу — хоча вони й справді можуть бути грізними технологічними засобами.

Короткі репліки про контроль і діагностику

Учасник із залу. Наприклад, у Китаї існує так званий соціальний кредит. Європейські еліти поспішили до Китаю вивчати цю систему і хочуть створити подібні механізми разом із цифровим євро. Цифровізація євро означає, що система зможе точно знати, що саме ви купуєте і навіщо.

Отець Резван Іонеску. Сподіваюся, що ні, бо звучать і голоси проти цього. Будемо сподіватися.

Учасник із залу. Так, я кажу це у зв’язку зі словами отця Рареша.

Отець Резван Іонеску. Добре, але дуже-дуже коротко.

Інший учасник. Отець Рареш навів дуже добрий приклад діагностики в професіях, пов’язаних із психічним здоров’ям. Гадаю, штучний інтелект не може добре виконувати цю роботу тому, що психіатр, клінічний психолог чи психотерапевт у процесі діагностики користується власними емоціями. Це невіддільна частина стратегії, яка дозволяє фахівцеві зрозуміти, хто перед ним. Машина на це не здатна. Дякую.

Питання про визначення мислення

Інженер-програміст із залу. Чудово. У мене питання: як визначити мислення або розмірковування, властиве нам, людям?

Я працюю у програмній інженерії. Багато моїх колег оптимістично дивляться на майбутнє штучного інтелекту, бо ми створили нейронні мережі, які імітують взаємодію нейронів і дозволяють машинам навчатися.

Тепер маємо великі мовні моделі. Деякі дослідники критикують їх саме як «статистичних папуг», про яких ви говорили, і працюють над іншими технологіями, що нібито можуть мислити, спираючись на інше представлення реальності.

Тож повторю питання: що означає мислити по-людськи?

Відповідь професора Адріана Лемені про неалгоритмічність мислення

Голос із-за столу. Дуже коротко.

Професор Адріан Лемені. Так, відповім дуже коротко. Я лише повернуся до того, що трохи розвивав учора, — до праць найбільшого логіка всіх часів Курта Геделя.

Ще майже сто років тому, у 1930-х, Гедель ізсередини самої математичної логіки показав, що структура людського розуму є необчислювальною.

Дуже важливо зрозуміти, що означає «мислити». Мислення — не обчислювальне опрацювання і не розгортання алгоритмічної логіки, хоч би якою потужною вона була.

Таку раціональність вважають найнижчою формою мислення. І ще раз наголошу: цю позицію обґрунтували великі генії всередині самих наук, а не лише філософи чи богослови.

Мислити означає вийти за межі алгоритмічної логіки. Виходячи з необчислювальної структури людського розуму, Гедель іще в 1930-х роках стверджував: машина ніколи не зможе мислити так, як структурно мислить людина, хоч би яких приголомшливих результатів вона досягала.

Доповнення отця Резвана: Пенроуз, емоції та імітація мислення

Отець Резван Іонеску. Я візьму інший мікрофон і дещо додам.

Сьогодні Роджер Пенроуз, спираючись, зокрема, на Курта Геделя, додає ще один рівень, надзвичайно важливий для нашої розмови. Він стверджує, що мозок функціонує також на квантовому рівні.

Сучасні моделі відтворюють, сказати б, лише поверхню явищ. Тому неможливо уявити, що вони здатні скопіювати те, що насправді відбувається в мозку, якщо не враховують цього найглибшого рівня.

А навіть якщо поки відкласти квантовий рівень, треба згадати, наприклад, Ґоулмана з його емоційним інтелектом та інші форми інтелекту.

Штучний інтелект допомагає нам краще замислитися над роботою мозку: саме через появу таких систем ми ставимо нові питання й шукаємо відповіді. А мозок неодмінно функціонує через емоції, які — принаймні сьогодні — неможливо змоделювати.

Можливо, колись розроблять інші системи, я не знаю. Але серйозно: як за допомогою обчислювальної системи змоделювати почуття? Що таке почуття? Як передати його машині?

Коли ми, люди, розмірковуємо, наше мислення запускають — англійською сказали б trigger — власні емоції, емоційне середовище й атмосфера всередині нас.

У цьому сенсі розмова про ШІ дуже допомагає нам краще зрозуміти себе й побачити межі технології. Але будьмо цілком чесними: ми розшифрували тільки крихітну частину самої поверхні — те, що нейрони передають одне одному інформацію. Так, дещо ми зробили, але це дуже мало порівняно з цілісним людським функціонуванням.

Ми переоцінили це невелике знання: розширили його, застосували й розвинули системи. Проте структурно воно залишається обмеженим.

Квантові комп’ютери, можливо, збільшать обчислювальну потужність, але сама структура лишатиметься обмеженою, бо ми насправді імітуємо лише дуже малу частину людського інтелекту.

Можливо, потрібні дослідження, які допоможуть краще зрозуміти функціонування людини і створити не тільки нейронні, а й інші системи, що імітуватимуть почуття. Та це однаково залишиться імітацією.

Система створює враження, ніби розмірковує, але позаду все одно стоїть обчислення. Це своєрідна «чорна скринька» — науковий термін: ми вже не знаємо, що саме відбувається всередині, але результат справляє враження мислення. Насправді ж у самій основі мислення там і далі нуль.

Пробачте, я не хочу все демонізувати, але диявол також удає, ніби є тим, чим насправді не є. Якщо ми свідомо погоджуємося обманювати себе, то можемо робити це дуже красиво, але брехня залишається брехнею, хоч би на що була схожа.

Треба розшифровувати й чесно називати те, що відбувається. Це також частина культури. Саме тому, як казав отець Марк-Антуан, нам потрібна культура розуміння подібних інструментів. Дякую. Передайте, будь ласка, мікрофон.

Питання про втрату праці й місце людини

Учасниця із залу. У мене питання щодо розвитку штучного інтелекту. Як людині зберегти інтелектуальну, емоційну й духовну рівновагу, коли те, що відбувається довкола, вже перевершує нас і багато людей втрачають роботу?

Поки що штучний інтелект, звичайно, не є по-справжньому розумним: як ви сказали, він лише дуже добре імітує, а іноді ще й помиляється. Але гадаю, за кілька років він подолає цей етап.

Яким тоді буде місце людини в суспільстві через десять років? Ілон Маск, наприклад, хоче поширити універсальний базовий дохід. Це передбачає, що людям уже не доведеться працювати, бо роботу виконуватимуть роботи. Уже сьогодні величезні інвестиції спрямовують у машини, які контролюватимуть інші машини.

Отже, місце людини визначатиметься цим розвитком. Як нам щодо нього себе розташувати? Дякую.

Отець Резван Іонеску. Значить, разом підемо на дострокову пенсію. [Сміх.]

Перша відповідь Тудора-Штефана Ротару

Тудор-Штефан Ротару. Якщо я правильно зрозумів, ви запитуєте про наше місце у світі, де штучний інтелект відіграє дедалі більшу роль, і про те, як у ньому визначити власну позицію. Щодо внутрішньої рівноваги я передам слово отцям.

А щодо розрізнення, про яке тут часто говорять, нам треба впізнати в собі кілька спокус.

Перша — спокуса робити все дуже швидко, без праці й без особливого роздуму. Якщо я дам своїм студентам можливість, вони використають штучний інтелект, щоб виконати оцінюване завдання. Отже, мені доводиться вигадувати інший тип завдань.

Ми як християни й громадяни користуватимемося штучним інтелектом, але не повинні застосовувати його, щоб оминути навчання — ані як студенти, ані як дослідники.

Друге: не використовуймо його як заміну живих стосунків з іншими людьми. Не замінюймо ним фахівця — лікаря, психолога чи когось іншого, — бо це вже відбувається.

Щодо ширшої долі людини: думаю, небезпечно робити прогнози про те, як саме розгортатиметься світ, коли штучний інтелект посяде центральне місце в промисловості. Ми побачимо. Можливо, я не до кінця зрозумів ваше питання. Але головна думка така: не залишаймо теперішнього заради майбутнього, якого боїмося.

Уточнення питання

Учасниця із залу. Але я вже бачу це сьогодні у своїй роботі. Події вже перевершують нас і розвиваються надзвичайно швидко. Люди довкола мене вже залишаються без роботи. Я бачу, куди вкладають гроші: в алгоритми, які керуватимуть іншими алгоритмами.

Гадаю, за кілька років зникне дев’яносто відсотків наших професій. Це цілком певно — процес іде зі швидкістю світла.

Коли всі ці машини нас замінять, як ми визначатимемо своє місце? Як збережемо внутрішній мир — емоційний і духовний, — як збережемо своє місце в людстві, якщо сама людяність зникає?

І я погоджуюся з отцем Ісаком: за цими машинами стоїть ідеологія, спрямована на применшення людини.

Відповідь професора Адріана Лемені: «віддати перевагу людині»

Професор Адріан Лемені. Так, це правда. Уже є програми, які створюють інші програми, а людина за таких умов дедалі більше стає відсутністю.

Гадаю, надзвичайно важливо мати мужність зрозуміти, що відбувається, і механізми цього середовища. Потрібна мужність ясного погляду, який, звісно, не приєднується до часто юнацького ентузіазму й оптимізму щодо запропонованих зручностей.

Треба побачити ціну, яку нам доведеться заплатити. І в цілком конкретних ситуаціях, розуміючи засадничу гідність людини, у всьому, що робимо, ми повинні віддавати перевагу людині перед алгоритмом.

Саме це має стати правилом для кожної конкретної миті: наскільки залежить від нас, обирати конкретну присутність людини.

Я переконаний: якщо зробимо те, що від нас залежить, Бог дуже нам допоможе, бо саме Бог любить людину.

Отче Юліане, ти пам’ятаєш отця Теофіла? Під час моєї останньої сповіді отець Теофіл Переян сказав мені слова, які тепер можу відкрити, бо він уже відійшов у вічність.

На той час я ніс певну відповідальність в уряді й виклав йому проблему приблизно в тих самих словах, які щойно прозвучали. Отець із великою любов’ю відповів: «Дорогий Адріане, роби те, що можеш, у чому Бог тобі допомагає». І обійняв мене.

Гадаю, у цьому вся відповідь: робити те, що можемо, й обіймати людину. Віддавати перевагу людині, яка є образом Божим.

[Оплески.]

Отець Резван Іонеску. Гадаю, ми встигнемо прийняти ще два питання — можливо, два чи три. І на цьому завершимо.

Зауваження про страх, уразливість, анімізм та ігрову привабливість

Учасниця із залу. Добрий день усім і дякую за конференцію. Я висловлю кілька спостережень — можливо, замаскованих під питання, там побачимо.

Перше питання можна сформулювати так: хто заважає вам жити без штучного інтелекту? Тобто навіщо тривожитися? Якщо наша людяність справді така сильна й необхідна, чому ми боїмося?

Друге. Нам говорили про людську вразливість — про те, що пов’язує нас або, точніше, дає Богові можливість діяти в людині. Перед штучним інтелектом ми всі вразливі. Але навіщо панікувати? Саме тут у нас з’явиться нагода показати всю свою віру.

І ще: у зв’язку зі словами отця Жерара про гностицизм я запитую себе, чи не можна також говорити про анімізм — вірування, згідно з яким усе має душу, не тільки люди, а й предмети.

Людина за своєю природою любить гру. Чому ця технологія так приваблює? Бо вона використовує нашу схильність до ігрового, до гри й новизни. Це ще один бік питання. Я могла б говорити довше, але тут зупинюся.

Отець Резван Іонеску. Тобто це були не питання, а спостереження. У нас залишилося ще три питання — і все.

Питання: чому штучний інтелект є духовною проблемою?

Інший учасник із залу. Моє питання частково підтримує те, що сказала пані. Штучний інтелект має руйнівний, дизруптивний характер у суспільному сенсі — це суспільна проблема. Але я не бачу, чому він апріорі має бути духовною проблемою для Церкви.

Церква існує насамперед заради нашого спасіння. Вона — останній бастіон, який захистить християн і навчить їх поводитися зі штучним інтелектом.

Пан Лемені казав, що він перебудовує людину. Але технологія чи система не вперше це робить. Згадаймо тоталітарні політичні системи — наприклад, комунізм із його промиванням мізків. Це була масштабна перебудова людини, і зрештою Церква вийшла переможницею.

Тож у чому справжня небезпека штучного інтелекту саме для людської природи? Я не бачу, як він може змінити її онтологічно. Навіщо стільки тривоги? Чи не повинна Церква радше заспокоювати свою спільноту, повертати їй мир?

Зрештою, у словосполученні «штучний інтелект» є слово «штучний». Уже сама назва визнає, що він не людський, а, як казав отець Резван, навіть поверховий.

Відповідь професора Адріана Лемені про пророче покликання Церкви

Професор Адріан Лемені. Ви цілком ясно назвали реальність. Так, упродовж історії існували ідеології й системи, які перебудовували людське життя і відкрито ворогували з людиною або вірою. У цьому сенсі технологічне середовище не є абсолютною новизною.

Якщо й говорити про новизну, то вона полягає в здатності цього середовища посилювати й організовувати дух певної ідеології — або інтегрувати безліч ідеологій та збільшувати їхню силу.

Але, як ви слушно сказали, ми маємо цілком ясно усвідомлювати: перемога вже здійснилася у Христі. Ми говоримо про Дух Божий і дух світу, а Спаситель каже: «Будьте мужні: Я переміг світ».

Отже, той, хто зустрічає Переможця світу — Особу, Яка є Шляхом, Істиною, Життям, Світлом і Воскресінням світу, — уже не має причин боятися. У Христі ми переможці.

Та залишається інший ризик: життя Церкви, яке є і назавжди залишиться переможним у Христі, може засвоїти дух світу — можливо, сьогодні ще більшою мірою, ніж раніше.

Отець Ісак дуже образно й ясно сказав: якщо Церква втратить пророчий вимір, вона ризикує стати печерою розбійників. Її покликання — бути пророчою. Пророчість, структурно властиву Церкві, неможливо знищити, але дух технологічного середовища може її приглушити й загальмувати. Саме тут криється ризик.

Репліка отця Ісака

Отець Ісак. Мені спадає на думку трохи войовничий псалом: «Правиця Твоя, Господи, знищила ворогів, і величчю слави Твоєї Ти розтрощив супротивників. Слава Тобі, Господи, слава Тобі».

Усі православні священники світу промовляють ці псалмові слова, коли облачаються для приготування Святих Євхаристійних Дарів, — саме коли надягають поруч на праву руку. Добре про це пам’ятати. [Сміх.]

Репліка отця Резвана Іонеску

Отець Резван Іонеску. Ви вживаєте слово «суспільний». Але суспільство — це людська спільнота. Якщо сказати коротко, усе, що змінює моє життя, підлягає богословському аналізу, тобто стосується нас богословськи.

А потрібні засоби Церква дуже ясно дає у власному житті. Я зустрічався з отцями Ватопедського монастиря, які розповідали про свого духівника: «Коли я зустрів цього отця, тієї миті зрозумів, що Євангеліє правдиве». Вони побачили перед собою особу, яка втілювала Євангеліє у власній плоті.

Саме цього ми шукаємо в церковному житті. А тепер — останнє питання.

Питання про науку, молоде покоління і різні погляди на технологію

Учасник із залу. Щиро дякую. Розмова була дуже насиченою і збагатила нас.

Спершу зауваження щодо останньої частини — про науковий світ, який нібито знає і може все. Гадаю, це надто щедре узагальнення; я сприймаю його як метафору. Серед вас і серед нас є науковці, і ми добре знаємо: науковець усвідомлює власні межі, переглядає висновки й має чесність ставити під сумнів результати своїх досліджень. Тому образ науки, яка «знає все і може все», трохи перебільшений. Звичайно, така наука могла б налякати.

А моє питання стосується поколінь. Ми належимо до попереднього покоління, тоді як молоде сидить позаду нас. Тут прозвучало трохи апокаліптичне бачення — образ звіра, який уже прийшов. Було б дуже цікаво почути, як зовсім молоді люди сприймають цей інструмент, адже саме вони будуть завтрашніми солдатами.

Можливо, ми здивуємося, побачивши, що вони значно оптимістичніші. Я довіряю цьому поколінню: воно, як і людство загалом, здатне пристосуватися до нових викликів.

Чи не бачите ви поколіннєвого розриву у сприйнятті того самого явища? Для одних це звір, для інших — інструмент, а ще для когось — можливість. Що ви можете сказати про ці різні погляди?

Відповідь отця Резвана: духовний реалізм

Отець Резван Іонеску. Скажу лише кілька слів, а потім, можливо, додадуть інші.

Якось я запитав одного духівника — здається, це було в крипті: «Отче, ви оптимістично дивитеся на таку-то справу?» Він відповів: «Я не оптиміст і не песиміст. Я намагаюся бути реалістом». [Сміх.]

Оптимізм і песимізм — це настрої, емоції. Ми зараз жартуємо, але жартуємо серйозно: намагаємося бути реалістами згідно з Духом. Тобто прагнемо відчути світ якомога ближче до того погляду, який має на його реалії Сам Бог.

Коли я приїжджаю, наприклад, на Афон, то в людських словах відчуваю силу, вагу, благовоління Бога, присутність благодаті. Ось справжній скарб Церкви — не скажу «прихований», але безсумнівно скарб.

Ми хотіли б, щоб кожен із нас діяв пророчо: у Бозі відчував те, що постає перед нами. Адже не ми обов’язково просили появи тієї чи іншої технології або культури. Питання в тому, як зустріти й відчути продукти світу згідно з Духом Того, з Ким я хочу прожити все земне життя і вічність. Ось що означає мати у своєму житті розрізнення, яке походить від Нього.

Ми можемо запросити Його і скористатися всім, що відбувається: тривогами, втратою роботи й усім іншим. Звісно, будемо пристосовуватися і шукати розв’язання. Але до чого саме пристосовуватися — ми ще не знаємо. Тут ми не займаємося богословською фантастикою і не можемо довільно проєктувати майбутнє.

Що ми можемо зробити вже тепер — це через молитву, церковне життя й усе інше якомога повніше перебувати в Бозі. Тоді все складеться належно. Я кажу це не з оптимізму, а з реалізму.

Заключні слова професора Адріана Лемені й отця Ісака

Професор Адріан Лемені. Я також поділяю позицію духовного реалізму: ясність погляду, поєднану з живою вірою, яка допомагає нам набути тверезіння — духовної пильності.

Отець Резван Іонеску. Останнє слово — отцеві декану.

Отець Ісак. Господь Ісус Христос каже нам дуже прості слова: «Будьте мужні: Я переміг світ». Я переміг світ. Це вже здійснено. Тому нам личить реалізм згідно з Духом.

Завершення колоквіуму і представлення навчальної програми CDS

Отець Резван Іонеску. Дякую.

[Оплески.]

Дякую за все. Дякую всім учасникам. І коли я кажу «учасникам», то маю на увазі не лише тих, хто сидить тут за столом. Наш стіл настільки круглий, що охоплює всіх.

Дякую. Було прекрасно прожити два такі дні — сповнені свідчень і спільного пошуку. Від усього серця сподіваємося, що ця вправа стане корисною для життя Церкви.

Дякую всім, хто допомагав готувати сьогоднішній день, зокрема православним жінкам, які приготували їжу. Завдяки їм ми змогли нагодувати студентів та інших учасників.

Я навмисно дякую вголос, бо зараз ведеться запис: дякую всім, хто вчора забезпечував трапези, був поруч і опікувався тими, хто приїхав.

Мені залишилося виконати ще одну справу — розповісти вам про навчальні можливості Центру Думитру Станілоае. Зроблю це за хвилину.

У нас є три цикли: перший, другий і третій. А протягом останнього року чи двох ми — не називатиму це проявом нашої геніальності, радше натхненням — запровадили підготовчий, пропедевтичний рік.

Пропедевтика — це однорічне введення в основи віри. Ми запрошуємо всіх вас пройти цю програму. Поясню чому.

Вона охоплює приблизно п’ятдесят-шістдесят занять, які проводять викладачі Центру Думитру Станілоае. Не потрібно навіть мати атестат про повну середню освіту чи будь-яку попередню підготовку. Звичайно, людина повинна бути достатньо дорослою, щоб розуміти те, про що йдеться, але загалом програма відкрита для всіх.

Якщо хтось уже має професію, але хоче додати до життя богословський складник, і раніше не думав, що може пройти повний богословський факультет, він може присвятити навчанню один рік. Заняття починаються в жовтні й проходять онлайн. Якщо неможливо бути присутнім у прямому ефірі, запис можна переглянути пізніше.

Це вступ до основ віри — приблизно шістдесят занять. Ключові слова й теми стають приводом, через який людина відкриває віру Церкви.

Програма може бути корисною людям, які готуються стати православними: це добра передхрещальна формація. Вона підходить і тим, хто ніколи не вивчав богослов’я. Навіщо відмовлятися від року загальної підготовки? А якщо потім захочеться продовжити — це можливо.

Тому пропедевтика певним чином стає розсадником для майбутніх студентів. Далі перший цикл триває три роки, другий — два, а третій пов’язаний переважно з дослідженням і приблизно відповідає докторантурі.

Ми також можемо приймати дослідників, які навчаються в іншому закладі, щоб вони виконували в нас додаткову частину дослідження — принаймні поки що це можливо в такій формі.

Наші програми сертифіковані, і слухачі отримують посвідчення про завершення. Але з «мисливцями за дипломами» ми більш-менш покінчили. Хоча, звичайно, треба починати з себе: щодо мене самого, то й я, мабуть, досі лишаюся трохи лицеміром. [Жартівлива інтонація.]

Поясню. Після змін, запроваджених за Франсуа Олланда щодо приватних богословських факультетів, у Франції ми більше не можемо видавати дипломи, названі ліценціатом, магістратурою чи докторатом. Не маємо права вживати ці назви для своїх програм.

Це невигідно: ви не можете взяти наш диплом, прийти до державної установи й сказати: «Я маю ліценціат із богослов’я». Ми належимо до приватної системи. Таке правило поширюється і на нас, і на Свято-Сергіївський інститут, і на будь-який приватний богословський заклад. На мою думку, це сором, але реальність така.

Зате люди, які шукали легкого навчання лише заради папірця з написом «ліценціат», «магістр» чи «доктор», до нас не приходять. Залишаються ті, хто справді хоче вивчати богослов’я для власного життя. І їх ми, відверто кажучи, приймаємо з розпростертими обіймами.

У нас уже сто двадцять студентів — людей, які чесно захотіли вивчати богослов’я заради себе.

Наступного року пропедевтика має зміцнити людину, щоб вона могла розпочати перший цикл. Ми бачили, як дехто з найкращими намірами вступав одразу на перший курс, а в середині року втрачав подих: продовжувати виявлялося не так просто. Тому спершу пройдемо пропедевтику, розігріємося, а потім увійдемо в перший рік циклу.

Серед присутніх є студенти різних рівнів, тому мої слова звернені не до тих, хто вже просунувся далі. Я прошу вас розповісти про програму довкола себе, у парафіях, де завгодно.

Вона не тільки для православних. Французи, які хочуть вивчати богослов’я в дусі Передання — принаймні Передання першого тисячоліття, а це вже багато про що говорить, — можуть пройти таке навчання в нас.

Нам дуже потрібні франкомовні люди, французи, які відкриватимуть Православ’я через послідовну програму курсів, які, скажу без удаваної скромності, мають добру якість.

Голос із залу. Таких дедалі більше.

Отець Резван Іонеску. Так, дедалі більше.

Я кажу це не заради реклами. Відомо, що реклама — душа торгівлі, але що саме ми тут «продаємо»? Так, ми видаємо сертифікати, однак професії завдяки їм ви не отримаєте. Хоча тепер, як ми щойно почули, професіям узагалі настає кінець, тож усе гаразд. [Сміх і жартівлива інтонація.]

Отже, безпосередньої професії програма не обіцяє, але навчання серйозне. Є, наприклад, священниче служіння. Люди, яких Церква покликає до нього, проходять наші курси, визнані в усій Митрополії Західної та Південної Європи, бо Центр є цілком серйозною структурою.

Якщо хтось уже став дияконом, але не має достатньої освіти, навчання тут зараховується. Якщо людина спершу вчиться в нас, а потім її покликають до рукоположення, ці студії також мають значення. Ми не займаємося абичим.

Ми бачили, як під час навчання народжуються покликання. Одного разу я проводив дистанційне заняття; переді мною на екрані було четверо людей. І раптом сказав: «Чи не відчуваєте ви, що Церква також має потребу в служінні, що в ній щось відбувається?»

Через кілька тижнів бачу перед собою двох чи трьох дияконів. «Що сталося?» Виявляється, їх покликали до дияконату. Я тут ні до чого, ні з ким не говорив — просто тієї миті сказав те, що прийшло за натхненням, а за два-три тижні побачив дияконів. Таку реальність ми теж знаємо.

Отже, Центр Думитру Станілоае — це середовище, справжня інвестиція в наше життя. І ми сердечно, лагідно, по-братньому чи по-батьківськи — як вам більше подобається — запрошуємо вас стати частиною цієї спільноти.

Запрошуємо вивчати богослов’я, відкривати богослов’я, а насправді — відкривати життя Церкви й краще ним жити. Бо мета саме в цьому: краще жити церковним життям.

І якщо Церква покличе когось навчати дітей, проводити катехизацію, служити дияконом чи робити щось інше, нехай кожен буде краще підготовлений відповісти на те, до чого Церква його покликає.

Ми робимо це разом, і це прекрасно. Прекрасно, бо ми перебуваємо одне з одним, наші життя переплітаються. У вічності ми цього не забудемо — безсумнівно, адже стаємо братами й відчуваємо братерство.

Адріан приїхав із Бухареста, інші — з Ясс. Вони працюють в університетських центрах. Адріан, до речі, очолює докторську школу богословського факультету Бухареста. Це не дрібниця: він звик працювати зі студентами.

У нас реальність водночас подібна і трохи інша; профіль наших студентів відрізняється.

Ви одержите буклети з інформацією про навчальні програми — можливо, не саме сьогодні, але всі відомості будуть доступні. Я запрошую вас до спільної пригоди заради добра кожного з нас і добра Церкви.

Мушу тут зупинитися, бо нам усім уже час завершувати.

Наостанок: книжку можна легко придбати. Якщо вас цікавлять інші видання викладачів Центру, не вагайтеся — це просто наша праця, віддана у ваше розпорядження. Я особисто можу наприкінці написати кілька слів у примірнику для кожного, хто захоче.

На цьому закінчую. Нехай Бог нас береже. Дякую, дякую.

[Оплески.]

Заключна молитва

[Усі разом моляться співом.]

Отець Резван Іонеску. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

[Тричі: «Господи, помилуй». Отець Резван просить отця декана благословити присутніх.]

Отець Ісак. Благословення Господнє і Його милість нехай будуть на нас. Слава Тобі на віки віків. Амінь.

Після завершення

Отець Резван Іонеску. Дякую. Ті, кому вже треба повертатися, можуть іти. Дякую, що приїхали; дякую кожному за дорогу сюди.

Наступного разу я наполягатиму ще більше, бо бачу, наскільки це важливо: нам абсолютно необхідно зустрічатися одне з одним.

Не лише наступного року. Уже наступного навчального року ми маємо обіцянку одного єпископа, тож, кажу вам наперед, із нами напевно буде владика.

Але вже тепер подумайте і про початок навчального року — у вересні, наприкінці вересня. Ми знову влаштуємо таку спільну зустріч.