Вночі нявкав скуйовджений собака Сірко, а дід Кузьма крутився на печі, зітхав і прислухався.
— І чого це ти гавкаєш даремно! — буркотів дід, поглядаючи через маленьке віконце.
Не спиться дідові. Різні думки докучають, відганяючи сон. То те, то інше згадується, — сімдесят років прожив дід на світі, значить, є що пригадати. Але є у діда й особлива душевна радість — згадувати онука Семенка.
Жив дід з ним тихо, разом таке-сяке господарство тримали, разом бродили по лісах, рибалили, і все було добре. Був Семенко хлопець працьовитий, тямущий та лагідний: жив з дідом душа в душу, — слухав його і в усьому не перечив. Милувався ним дід: бачив, який славний хлопець з малого вийшов…
А залишився він у нього на руках трирічним… І нічого, — милував Господь, — виходив його дід.
І раптом усе якось перемінилося: пішов слух про війну. Семен захвилювався.
— Піду та піду на війну! — повторював час від часу хлопець.
Цікавився на нього дід:
— Ще чого надумав? Сиди, хлопче, дома, доки самі не викликали… Господарство ж на плечах… мені ж і помирати час…
Та куди там — немов зовсім не той став хлопець — настоює на своєму.
— Піду та й піду.
Розсердився дід. А Семен усе своє: ні умовляння, ні погрози не допомагають. І дідові ніби не шкода… Та й пішов хлопець добровольцем на фронт.
Закурився дід, затужив. Немає Семена… Один в хаті — ні з ким і словом перекинутися. Осінніми вечорами дід лягав спати рано, але сон все не брав, і бувало до третіх півнів, вертівся з боку на бік — думав про свого Семенка, шкодував хлопця. Не осуджував, як раніше, за те, що пішов на війну. Дід розібрався у своїх думках і визнав, що Семен поступив як велить йому серце, але дід боявся: чи винесе хлопець важке життя? Чи збереже його Господь живим у нелюдських умовах бою?
Побіліли поля. Ялини та сосни одяглися в білі ризи. Повеселило навкруги після осінньої сльоти. Раніше, бувало, дід радів першому сніжку, радів морозцю — що ще бадьорить, а тепер неспокійно: де він усе пропадає. Тривожні сни снилися дідові, думалося, що не доведеться, напевно, йому побачити рідного Семенка.
Ось і сьогодні снилося дідові під ранок щось жахливе, важке, від чого стогнав він уві сні. Прокинувшись, глянув у віконце — сонечко вийшло. Вийшов зі своєї хатинки — примружився: заблищали калюжі, заголубіло по-весняному небо, зазеленіли на полях проталини. І тільки тепер дід згадав, що сьогодні Страсна субота, а завтра світле Великоднє свято. Дід схаменувся.
— Піду до заутрені… Піду, — думав дід. — Зберуся раніше піду…
Глянув дід на Сірка, що згорнувся клубочком і зітхнув:
— Ех, Семенку, Семенку! Де ти тепер, соколе мій?
Засмучений сидів дід ясного погожого дня. А сонечко обійшло і стало хилитися до заходу. Прикрикнув дід на Сірка, щоб не крутився даремно під ногами, пішов знову в хату і став збиратися до заутрені. Копошиться він біля своєї скрині, дістає чисту сорочку — і раптом чує — заскрипіли двері сіней, загавкав вірний сторож.
Йойкнуло, по-особливому, дідове серце.
— Чого він там знову?
Пішов дід до дверей, трохи відкрив і відступив назад — підкосилися ноги.
— Семенко…
В солдатській шинелі, з біленьким хрестиком, — а рука перемотана…
— Семенку! Соколе! Семенку!
Розгубив дід усі слова. Туманяться сльозами очі, — припав він до сірої шинелі, мов мале дитя.
А потім, трохи заспокоївшись, сів на лавку, очей з онука не зводить — про все розпитує.
— Повернувся… Боже Милостивий… А я чого тільки не думав… До заутрені збирався йти, а тут ти…
Сірко раптом загавкав.
— До заутрені підемо разом, — говорить Семен.
— Втомився, мабуть?
— Дрібниці. Підемо.
Дивиться дід з любов’ю на онука, дивиться і шепоче:
— Повернувся… Повернувся, сокіл мій…