Релігієзнавча експертиза Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом стосувалася лише норм Статуту УПЦ у співвідношенні з іншими документами, що безпосередньо стосуються Статуту, переважно через Грамоту. Також в Експертизі виконано норму чинного законодавства України і проаналізовано статут РПЦ. І без останнього висновки із Експертизи однозначні.
Але прозвучали думки, що може виявлена у Статуті та пов’язаних документах належність до РПЦ не реалізується у практиці правозастосування. Як для людини, що роками викладала філософію права та філософію міжнародного права, досконало знає значення практики правозастосування, це питання видається надзвичайно актуальним.
Відповідно, необхідним є релігієзначий аналіз очевидної наявності церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом через аналіз основоположних норм Статуту у їх співвідношенні обставинами історичного розвитку українського і світового православ’я, які загальновідомі для експертів з проблематики розвитку церковних відносин у православному світі та фахівцям у галузі вивчення православного канонічного права. Якщо релігієзнавча експертиза аналізує самі по собі норми Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (у співвідношенні з нормами документів, безпосередньо пов’язаними з Статутом), то ця Аналітична записка надає релігієзнавчу експертизу цих же норм статуту у практиці їх правозастосування в УПЦ та РПЦ з 1990 року і до сьогодні.
Специфіка канонічного права така, що практика правозастосування має не менше значення, ніж самі норми канонічного права і норми статутів УПЦ чи РПЦ. У канонічному правозастосуванні існували та існують різні інтерпретації того, у якому саме сенсі УПЦ має зв’язок із РПЦ та є частиною РПЦ. Врахування практики правозастосування дозволяє повніше розкрити тезу про те, що УПЦ залишається частиною РПЦ, а не є самостійною Церквою, окремою від РПЦ. Також аналіз практики правозастосування основоположних норм статуту УПЦ від 1990 року і до сьогодні дозволяє повніше розкрити той факт, що УПЦ навіть не має статусу автономної Церкви, а лише користується правами «широкої автономії». І саме аналіз цієї практики правозастосування дозволяє зрозуміти, чим є цей стан «користування правами» автономної Церкви без наявності статусу автономії і без наявності статусу автокефалії.
1. Загальна оцінка канонічного становища УПЦ
Прийнятий 27 травня 2022 р. Статут про управління УПЦ, офіційно наданий ДЕСС та належно оформлений, в пункті 1 розділу I «Загальні положення» містить наступне принципове положення, яке вказує на конститутивний принцип, згідно з якого існує УПЦ як Церква з точки зору канонічного права, та як релігійна організація з точки зору світського права. Цей принцип наступний:
«Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року».
Але всі особливості правозастосування норм Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року від моменту її надання і до сьогодні засвідчують наступне:
1. Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. не є Томосом (Грамотою) про надання автокефалії, і тому, згідно з канонічним правом, не може бути підставою для утвердження УПЦ як самостійної та незалежної Церкви.
2. Понад це, Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. не є Томосом (Грамотою) про надання автономії, і тому не може бути підставою для утвердження УПЦ як відносно самостійної та незалежної Церкви у складі Московського патріархату (РПЦ).
3. Намагання подати Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. як таку, що дозволяє УПЦ існувати у статусі де-факто чи де-юре автокефальної чи хоча б автономної Церкви, не мають жодних підстав ні у самій Грамоті, ні у історії її розуміння РПЦ, УПЦ та іншими Церквами від часів Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р., що утворив УПЦ і постановив надати Грамоту, і до сьогодні.
4. Згадана у п.1. Розділу І Статуту Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. завжди розумілася як Грамота про умовне надання УПЦ, як частині РПЦ, прав «широкої автономії» без надання статусу автономії, а тим більше автокефалії.
2. Обставини появи Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. і канонічний статус УПЦ як частини РПЦ після надання Грамоти.
Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. була надана у зв’язку з перетворенням Українського екзархату РПЦ в «Українську Православну Церкву», що мала обмежену умовну автономію у складі РПЦ.
На момент надання Грамоти Український екзархат просив про надання статусу автономної Церкви. Але навіть таке прохання не було виконане, і «Українська Православна Церква» отримала права «самостійної та незалежної в управлінні» без відповідного статусу.
Коли у 2000 році Президент України Л.Кучма спрямував до Архиєрейського собору РПЦ лист із проханням надати УПЦ хоча б статус автономної Церкви в межах РПЦ, керівництво РПЦ та УПЦ бурхливо відреагувало на цей лист як на втручання у внутрішньоцерковні справи та заявивши, що наявний статус фактично «обмеженої автономії» влаштовує УПЦ і РПЦ.
З часів президенства В.Ющенка УПЦ і РПЦ змінили тлумачення статусу УПЦ з метою створення видимості самостійності УПЦ, більшої за самостійність автономних Церков. У статутах УПЦ і РПЦ канонічний статус УПЦ було визначено як «самоврядна Церква». Такого статусу православне канонічне право не знає. Церкви бувають або автокефальні або автономні. Концепт «самоврядної Церкви» був покликаний зафіксувати статус автономної Церкви з розширеними правами. Проблема, однак, полягала у тому, що УПЦ, згідно із своїм статутом до 27 травня 2022 р., і згідно із нині діючим статутом Російської ПЦ, «користувалася правами» самоврядності і широкої автономії, але не отримувала жодного документу ні про те, що УПЦ надано статус «автономної церкви», ні про те, що УПЦ надано статус «самоврядної Церкви» (Церкви з «широкою автономією»).
Керівництво РПЦ неодноразово підкреслювало, що ніколи не дасть автокефалії УПЦ і ніколи не погодиться, якщо така автокефалія буде надана Вселенським патріархатом. Тлумачити Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. як таку, що дозволяє існування УПЦ як де-факто або де-юре автокефальної Церкви, не існує жодних підстав. Після собору 27 травня 2022 р. Патріарх Московський Кирил і Синод РПЦ неодноразово заявляли, що розглядають УПЦ як невід’ємну частину РПЦ, а питання статусу УПЦ розглядають виключно з позиції необхідності збереження єдності РПЦ.
Намагання керівництва УПЦ у листуванні з ДЕСС тлумачити зв’язок з РПЦ виключно як відносини «співпричастя без підкорення», аналогічні до відносин між помісними Церквами, наприклад, ПЦУ і Константинопольського патріархату, не мають жодних підстав. Також не існує жодних ознак, щоб УПЦ мала самостійні відносини з усіма помісними Православними Церква в якості самостійного суб’єкта канонічного права: скрізь їхні єпископи співслужать і ведуть перемовини в якості єпископів РПЦ.
Митрополит Онуфрій повідомляє у листах до ДЕСС, що УПЦ повністю конституювала (внаслідок діянь Собору 27 травня 2022 р.) себе як самостійну Церкву і відмежувалася від Московського патріархату. Але дане твердження не відповідає дійсності, оскільки для такого конституювання і відмежування необхідно офіційними листами поставити до відома керівництво РПЦ та керівників інших помісних Православних Церков про заявлені зміни. Звичайно, таким листам про конституювання самостійної Церкви передувало б чітке визначення певною Церквою власного статусу на соборі. Таке соборне визначення могло б замінити надсилання Мирних листів, але ніякої заяви про автокефалію на Соборі УПЦ не було зроблено.
3. Яким є дійсний канонічний статус УПЦ згідно із її документами та який канонічний статус за УПЦ визнають інші помісні Православні Церкви.
Внаслідок дій та бездіяльності керівництва УПЦ, нині склалася парадоксальна ситуація. Дійсний канонічний статус УПЦ, який вона має в Україні та у відносинах з іншими помісними Церквами, є набагато нижчим за заявлений у офіційних листах до ДЕСС.
Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р., надана УПЦ як частині РПЦ, що перебуває в Україні та користується правами широкої автономії та самоврядності. Але УПЦ фактично не має статусу не лише автокефальної, але й автономної Церкви – як у звичайному форматі автономії, так і «розширеної автономії». Користування правами «широкої автономії та самоврядності» означає застосування щодо УПЦ статусу ікономії.
Ікономія – це певне послаблення законного порядку речей, коли тимчасово дозволеним є щось – у даному випадку «розширена автономія». У будь який момент застосування принципу ікономії, аналогічного до світського поняття «помилування», може бути відміненим і тоді відбудеться негайне повернення до строгого виконання канонів, згідно з якими УПЦ – це невід’ємна частина РПЦ, а ніяк не самостійна Церква.
Як неодноразово пояснював Вселенський Патріарх Варфоломій, один з найкращих знавців православного канонічного права, у дійсності УПЦ є «сукупністю єпархій РПЦ на території України». І лише із артикульованого чи мовчазного дозволу РПЦ, вони тимчасово користуються певними правами Церкви із «широкою автономією». Артикульованими у Визначеннях Архиєрейського собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 року є наступні права: право Предстоятелю Церкви мати титул Блаженнішого та право несення хреста на богослужіннях перед Предстоятелем; право УПЦ самостійно обирати єпископів, право створювати та ліквідовувати єпархії в межах України.
Сама УПЦ присвоїла собі наступні права: право самостійного мироваріння; право створювати громади за кордоном та мати єпископа для управління ними; право самостійно, без санкцій керівництва РПЦ, змінювати статут про управління УПЦ; право Предстоятеля самостійно поминати глав помісних Православних Церков.
Всі ці та аналогічні, надані у межах послаблення канонів, права чи права, які присвоєні УПЦ самостійно, принципово не змінюють статусу УПЦ.
УПЦ могла б отримати статус дійсно самостійної Церкви лише у наступних випадках:
– автокефалія надана Вселенським собором (на сьогодні – нереально);
– автокефалія самопроголошена (такого акту так і не зроблено);
– автокефалія надана Вселенською патріархією (такого не зроблено і не буде зроблено з огляду на наявність в Україні ПЦУ, яка вже має Томос про автокефалію, а, згідно з канонами, одному народові два Томоси не надаються);
– автокефалія надана Московською патріархією (цього ніколи не буде з огляду на офіційну позицію РПЦ, яка хоча й відновлювала автокефалію Грузинської Церкви через самостійність Грузинської ССР та грузинського народу в 1943 році, але не здатна застосувати аналогічну позицію відносно України: керівництво РПЦ заявляло цілком офіційно про невизнання кордонів України та державного утворення України як чогось історично стабільного, про невизнання українців у якості самостійного народу, всі ці аргументи використовувалися навіть під час перемовин РПЦ з Вселенським Патріархатом та іншими помісними Церквами).
Не маючи статусу ні автокефальної, ні автономної Церкви, будучи сукупністю єпархій РПЦ на території України, УПЦ навіть не звертається до інших помісних Православних Церков з проханням про початок консультацій щодо власного канонічного статусу. Хоча подібні спроби ініціювати такі консультації були зроблені у 2008-2009 роках покійним предстоятелем УПЦ митрополитом Володимиром (Сабоданом), коли РПЦ ще не стала відвертим провідником ідей «російського релігійного нацизму». На сьогодні без таких консультацій та без офіційного розриву відносин з РПЦ, УПЦ фактично перебуває у відносинах підпорядкування керівництву РПЦ, яке закликає до геноциду українського народу та проповідує єретичні вчення.
Канонічне становище єпископату УПЦ ускладнюється тим, що, з точки зору Вселенського Патріархату, вони є бувшими єпископами РПЦ на території України. Їх канонічні свячення не піддаються сумніву, тобто вони визнаються як єпископи. Але їх титули та права на єпархії не визнаються. Фактично, з точки зору Вселенського Патріархату, після надання Томосу ПЦУ єпископи УПЦ перебувають на території України незаконно. Адже, згідно з Томосом, Україна стала виключною канонічною територією саме ПЦУ. Єпископи УПЦ сьогодні спілкуються з представниками інших помісних Церков як єпископи РПЦ, які тимчасово перебувають на території України, не маючи на це повноти прав.
Таким чином, на сьогодні, з точки зору РПЦ – УПЦ це сукупність єпархій РПЦ на території України, чий статус, визначається як структурна частина РПЦ, якій (тимчасово) надані певні права. З точки зору Вселенського Патріархату, УПЦ визначається як частина РПЦ, що незаконно тимчасово перебуває на території України. Всі інші помісні Церкви приєднуються до одного чи іншого бачення цього статусу. Також і сама УПЦ не заявляла про себе як автокефальну чи автономну Церкву у відносинах з РПЦ, Вселенським Патріархатом, з іншими помісними Православними Церквами. УПЦ, зображаючи себе у листах до ДЕСС та різних державних органів України як де-факто автокефальну Церкву, у листах до представників РПЦ та до інших помісних Церков, позиціонує себе як частину РПЦ.
4. Додаткові проблеми УПЦ з точки зору норм канонічного права
З точки зору канонічного права, перебування єпархій РПЦ в Україні було б виправданим, якби в Україні російська діаспора мала широку культурну автономію та потребувала б власних церковних громад та релігійних організацій, які б їх об’єднували. Нині такої потреби не існує. Єпископат УПЦ як невід’ємна частина єпископату РПЦ, претендує на керівництво громадами, що переважно складаються з громадян України, серед яких більшість складають саме українці, а також інші особи, цілком лояльні до України.
Єпископат УПЦ, не відмежовуючись від РПЦ, не засуджуючи наративи російської церковної пропаганди, не йдучи на міжправославний діалог в Україні та на міжнародній арені, докладає систематичних зусиль для дискредитації України як держави всередині України та на всіх доступних міжнародних майданчиках. З 2014 р. антидержавна пропаганда стала офіційною риторикою всіх церковних ЗМІ, якими керує Київська митрополія УПЦ. Таке становище безпрецедентне в історії Православ’я, оскільки завжди, у всіх війнах православних держав і народів проти зовнішніх агресорів, Православна Церква повністю підтримувала боротьбу свого народу, не мала у своїх рядах колаборантів та не займалася антидержавною агітацією.
Джерело: risu.ua