Наративні та реальні причини російської агресії проти України

Пояснюючи причини російської агресії, медіа часто вдаються до ідеологічних кліше, які почасти вірні, але занадто спрощують дійсність. В мас-медіа та широкій публіці початок війни пояснюють «імперськими планами» росії, «нападом орди» чи спробою «нової колонізації» України. На нашу думку, такі метафоричні пояснення можуть мати місце, але науковцям варто називати реальні причини російської агресії, які включають чимало ідейних, економічних, соціальних та політичних факторів. Нам би хотілося зупинитися на аналізі наративної складової в поясненні війни. Не є секретом, що ідеологічним підґрунтям війни стали теорії цивілізаційної виключності росії, які інтенсивно розвивалися російськими ідеологами, під впливом історіософій О. Шпенглера, А. Тойнбі та С. Гантінгтона. Одним з провідних авторів стратегічного наративу про цивілізаційний конфлікт росії та англосаксів є О. Дугін, який з маргінального філософа перетворився на провідного ідеолога війни. Він пише: «ті війни, в яких ми беремо участь, у тому числі в Грузії, Україні, Сирії, – все це і є опосередковано Велика війна континентів». На його думку цивілізації росіян та англосаксів взаємно виключають одна одну. «Ми абсолютно різні не тільки з точки зору інтересів (тут можна було б шукати компроміс), але і з точки зору цінностей. У нас взагалі інша релігія, у нас інше уявлення про людину, про Бога, про світ, про історію, про благо, про добро, про цінності, про життя. Взагалі взаємовиключні» ¹. Тобто, гранд-наратив росії будується на ідеї протистояння цивілізацій, коли російська цивілізація визнається кращою за англосаксонську, а остання нібито має цінності, які неможливо прийняти. 

Насправді, ідея цивілізаційної особливості росії не витримує критики. Ідеологи «руського миру» видають росію як Східнослов’янсько-Православну цивілізацію, яка протистоїть Західно-християнській цивілізації. На нашу думку, росія не відповідає критеріям «цивілізації» ні за релігійною, ні за культурною ознаками. Як зауважував Ю. Павленко: «східнослов’янсько-православна цивілізація, в межах Російської імперії та СРСР, набуває виразних ознак євразійської геополітичної системи. Але слід підкреслити, що така система має не власне цивілізаційну, а, так би мовити, квазіцивілізаційну природу, оскільки ґрунтується не на спільному ідейно-ціннісно-мотиваційному, духовному тлі (що є природним для кожної окремої цивілізації), а (як і імперія Чингізидів) утворюється військово-політичними структурами, що доповнюються економічними зв’язками між регіонами, що її складають» ^{2 3}. Це означає, що росія не є класичною цивілізацією, а скоріше політичним утворенням імперського типу, що насильно включила в свій склад культури і регіони, які не мають прямого стосунку до східнослов’янсько-православної культури. Але навіть, якщо ми приймемо гіпотезу про росію як «євразійську геополітичну систему», що прагне до відродження власної самобутності через протистояння Західній цивілізації, імітуючи шлях країн, що поєднали в собі власну культуру та західні технології, то це ніяк не виправдовує агресію росії проти українців, які є корінним народом східнослов’янсько-православної культури. 

Так само, серед російських ідеологів панує думка, що конфлікт із Заходом є виправданою реакцією на його гегемонію. Нібито через цей конфлікт росія відродить власну цивілізаційну самобутність, стане самостійним гравцем в сучасному глобальному світі. На нашу думку, це досить абстрактне припущення, що безпідставно переносить шлях пройдений Китаєм, Японією чи Кореєю на росію. Так само безпідставно виглядає перенесення ізольованого від Заходу досвіду буття срср часів холодної війни на сучасну росію. По-перше, росія не має в собі такої дієвої і насправді продуктивної внутрішньої ідеї, культурної програми та історичного досвіду, які б обумовили можливість окремішнього від Заходу буття. Кожен раз, на всіх етапах свого розвитку росія запозичує на Заході ідеї, новації, технології та інституції. На відміну від Китаю, який був самодостатньою цивілізацією, рівною античній культурі, задовго до постання Європи, росія нічого подібного в своїй історії не мала. Її виникнення і розвиток був тісно пов’язаний і прив’язаний до Заходу, а невдалий досвід зникнення срср лише демонструє безпідставність таких намірів. Існують сподівання, що росія стане сильним гравцем в багатополярному світі, поряд з Китаєм, північною Кореєю та  Іраном, які зможуть  «подолати гегемонію Заходу». Але такі надії ніяк не доводять ідею її цивілізаційної окремішності, а навпаки свідчать про розмивання цивілізаційних кордонів в сучасному постглобалістському світі. Тому майбутнє росії навряд збереже актуальною концепцію її цивілізаційної особливості. 

Не може бути основою цивілізаційного відродження росії і православ’я. Потуги перетворити православ’я на провідну ідеологію росії, зробити його ідейною та духовною базою для «духовного» та перспективного розвитку росії є утопічними. Насамперед тому, що російське православ’я ніколи не мало в собі і не було джерелом творчого розвитку росії. Парадоксально, але в усі періоди модернізації, російська влада боролася з православ’ям як найбільш відсталим та консервативним інститутом суспільства (в періоди Івана Грозного, Петра І та срср). І навпаки, коли влада загравала з православ’ям, намагаючись перекласти на нього ідейний тягар, то це приводило лише до катастрофи (періоди Олексія Михайловича та Миколая ІІ). Намагання зробити православ’я основою для національного і цивілізаційного зросту, передбачає модернізацію православ’я, що абсолютно виключено для цієї конфесії. Суть сучасного симбіозу держави та РПЦ в черговій імітації «симфонії» часів Візантії, яка принципово застаріла для сучасності.

Гранд-наратив про «русскій мір» став можливим завдяки невірному тлумаченню ідей теорій цивілізації та філософії постмодернізму. О. Дугін зазначає, що «будь-яка так звана “правда” є справою вірування. Отже, ми віримо в те, що ми робимо, віримо в те, що кажемо. І це є єдино можливим шляхом окреслення “істини”. Отже, ми маємо нашу специфічну російську “правду”, з якою ви мусите погодитися» ¹. Насправді, постмодернізм говорить про інше, його прихильники критикують гранд-наративи як руйнівну силу і загрозу для співіснування народів в сучасному світі. Тому, всі створені філософією постмодернізму інструменти, дозволяють деконструювати метанаратив росії як інструмент насилля.  

На нашу думку, дії путінської росії протилежні її наративам. Росія діє не від наративу до реальності, а навпаки, існує певні реальні причини агресивних дій росії, які приховуються наративами. Спочатку в реальності росія зазнала системної кризи, викликаної невмілим керівництвом та багатьма внутрішніми економічними проблемами. Потім ця криза породила необхідність суспільних та політичних змін, зокрема зміни влади і модернізації суспільства. Відсутність таких змін, небажання правлячої верхівки поступатися владою, привело суспільство до консервації. А значна інертність населення, яке не бажає трансформацій, породило очікування сильного лідера, «справедливого царя», який замість реформ, запропонує міф про «славетну історію росії» та злих лиходіїв, які прагнуть знищити «російську цивілізацію». 

Якщо подивитися ще глибше, то ідеологія путінізму – це негативна реакція на потребу модернізації росії, коли замість реальних змін, влада повсякчас уникає і архаїзує країну. «Неоголошена гібридна війна проти України, а разом і країн Заходу як її “спонсорів” стало зручним приводом для реанімації місіонерського наративу, сильно вкоріненого в російській політичній культурі, де модернізаційне “прорубування вікна в Європу” постійно наштовхувалося на спротив контрмодернізаційного пошуку міфічного Антихриста в образі Заходу» ¹. Єдиним виходом для утримання влади кремлем є ведення воєн, зовнішня експансія та просування ізоляціоністської ідеології, які остаточно гальмують модернізацію. Тому, абсолютно хибним уявленням росіян є думка, що завдяки війні з Україною та Заходом, росія оновиться і стане процвітаючою цивілізацією. Реальність є прямо протилежною, війна доведе хворобу росії до остаточного стану стагнації, ізолює її від цивілізованого світу, а значить позбавить механізмів подолання кризи і змін. Росія вимушена буде десятиліттями уникати трансформацій тому, що це передбачає політичні зміни та визнання власної неправоти у війні, що для населення та кремля неможливо. 

На нашу думку, агресивні дії росії лише позірно пов’язують з пануванням ідеології «русского міра». Це міфопродукт для пересічних громадян росії, який має пояснити ситуацію глобального протистояння. Фактично, війну породжують і підтримують колективні зусилля мільйонів росіян, які бачать в ній вирішення проблем на стратегічному, локальному і навіть персональному рівнях. І це виклик для науки, що чекає на своє дослідження – чому росіяни масово погодилися на цю війну, чому населення її підтримує? Зовнішній вплив ідеології, пропаганди мас-медіа та псевдо наративів допомагає пояснити ситуацію лише зовні і в самих загальних рисах. В майбутньому дослідників ще чекає завдання комплексного дослідження реальних соціальних і економічних причин, ментальних і соціо-культурних передумов, стану масової та індивідуальної свідомості, впливу наративів, характеру ментальності, персональної мотивації росіян, що породили і забезпечили підтримку війни. 

Попередньо можна сказати, що поєдналися самі різні фактори: бідність та недостатня освіченість населення, які мотивують росіян заробляти на війні; відсутність потужного третього стану, суспільної групи незалежних і соціально активних власників, які б були незалежними від держави;  негативний досвід утвердження демократії, яка для бідного населення асоціюється з хаосом; відсутність громадянського суспільства, демократичних традицій та громадянських інституцій, які б склали альтернативу чинній владі; той факт, що воюють переважно покоління, що не мають відчуття спільності з українцями, або втратили її; десятилітня деформуюча  сила впливу ідеологій зневаги та ненависті до України та всього Західного світу; запит на «сильну руку» та відчуття ресентименту за втраченим радянським минулим, а також суспільне піднесення пов’язане з анексією територій України; бажання усіма силами «покарати» і «повернути» Україну під вплив росії, поєднане з наміром «захистити росію» від українського Майдану та впливу Заходу; вирішальна роль пропаганди російських ЗМІ, які розганяли стратегічні наративи про сильного лідера, що «наведе порядок», «захистить країну від кольорових революцій», «підніме державу з колін», «поверне історичні землі», «недопустить розвалу країни». Ці наративи лягали на стихійні очікування та страхи населення, яке хотіло вірити, що президент вирішить всі соціальні проблеми, «відновить єдність історичної росії», «покаже силу нації» тощо.  Не варто скидати з рахунків, що мотивація початку війни суттєво відрізняється від мотивації росіян після 2 років війни. Після понесених втрат, питання продовження війни і перемоги є принциповим для росії і пов’язується в масовій свідомості з загрозою розвалу країни. Саме ці фактори, стали реальним підґрунтям та соціальною базою підтримки війни, а наративи фактором масового погодження з війною. 

Але чи можна покласти відповідальність за війну виключно на конфліктні наративи, вплив ЗМІ та ментальні риси росіян? Хоча війна розпочалася з семантичної війни  мас-медіа, і ми не можемо применшувати роль масових стихійних наративів у закладанні передумов війни, але вирішальну відповідальність і головну роль відіграло політичне рішення кремля анексувати Крим, захопити Донбас та розпочати широкомасштабне вторгнення. Тобто, головною причиною збройної агресії проти України є злочинне рішення політичного керівництва росії, що привело до вторгнення і чисельних жертв серед військових та мирного населення. В стані наративного і семантичного конфлікту цивілізований світ знаходиться з Північною Кореєю чи Іраном, але ніхто не веде з ними воєнних компаній. А росія порушила усі конвенційні правила і свідомо почала війну з метою знищення України як самостійної держави та реалізації власних геополітичних інтересів. 

Шляхи подолання негативного впливу наративів

Під впливом російської агресії суспільна думка росіян та українців остаточно розділилася. Вони мають протилежні погляди на демократію, державу, історію, героїв, церкву та різну оцінку національно-державного буття іншого. Ми справді культурно, ментально, історично дуже різні народи, і очевидність цієї різниці зростає з кожним днем. Проте, фіксація рис, що вирізняють нас від наших ворогів, не означає, що ми позбавлені помилок та недоліків. Українці так само схильні до когнітивних упереджень, ілюзій, забобонів, масових навіювань як інші народи. Це свідчить, що в масовій свідомості українців переважає ілюзорно-наративне мислення, посилине війною. Вони достатньо легко вірять не лише чужим, але й власним наративам, підпадають під їх гіпнотичну силу і з великим зусиллям сприймають реальний стан речей в Україні та світі. Українці до останнього чіпляються за милі уявлення чи патріотичні лозунги, які навіюють політики, мас-медіа, а коли вони не здійснюються, то так само масово впадають в суспільну апатію й тотальну недовіру. На нашу думку, головним досягненням яке мають зробити українці за час війни, це перевідкрити себе, прийняти жорству і неприємну правду про наші власні колективні проблеми і суперечностей, які впливають на наші рішення на кожному етапі історії і не дають досягнути значних результатів в розбудові країни. Попри критичність до влади і постійне обговорення суспільних проблем, здатність чинити громадянський опір та волелюбність й працьовитість, якими ми так пишаємося, українці не завжди зорієнтовані на розкриття правди про свою історію, історичні прорахунки та сучасні проблеми. Набагато легше бачити винними у своїх проблемах – сусідів, політиків, корупціонерів, сепаратистів, ворогів тощо. І набагато важче взяти на себе історичну та персональну відповідальність. Здавалося б, під час війни, коли реальність проявляється і мали б зникнути останні ілюзії (щодо росії, щирості партнерів), масова свідомість продукує все нові ілюзії, які ми наївно породжуємо і в яких так швидко розчаровуємося, або впадає в апатію, зневіру й песимізм щодо майбутнього… 

Сприйняття реальності важке, реальним є те, що завдає болю, що чинить опір, тому люди вдаються до колективних ілюзій. Участь у війні оголює правду, щоб вижити потрібно відкинути усі фантазії і бути жорстким реалістом. Безпосередня участь у бойових діях руйнує наративи, дотикання до смерті та жорстокості війни деміфологізує свідомість. На нашу думку, найбільшою цінністю для вільної, мислячої людини, найбільшим досягненням народу й еліт є прагнення знати реальний стан речей та роботи все неможливе для національного виживання. Шлях розбещення мас утопічною ідеологією, консервативними закликами та патріотичною міфотворчістю протистоїть шляху виховання громадянської відповідальності, розвитку громадянського суспільства та підкоренню правовому Закону, заради формування сучасної, модерної, правової та сильної країни. Цю безальтернативну науку ми проходимо усі й не варто очікувати на швидкі зміни. Ніякий президент чи уряд, ніяка реформа зверху і навіть війна, не можуть змінити суспільство без активної зміни персональних та національних пріоритетів. І суть цих змін у прийнятті того, що маємо дуже багато проблем і фактично починаємо наш державницький шлях спочатку. Ми маємо прийняти, що найближчі роки і навіть десятиліття ми будемо жити в економічно слабкій, знекровленій війною країні, яка завжди буде мати агресивного сусіда і яка не зможе гарантувати високий рівень життя для більшості населення. Сумнівно, що нас змінять міфи гранд-наративу, що опирається на минуле. Нам необхідна національна Програма дій націлена на майбутнє, яка б реалістично окреслювала перспективи і спрямовувала на життя й активну роботу над збереженням і розбудовою країни в складному й суперечливому світі.  Тут важлива роль медіа фахівців, інтелектуалів, освітян, політиків, держави, всіх хто здатен створювати конструктивні, національні наративи, важливі для виховання, освіти, громадянського суспільства, правової держави, національної безпеки, які б допомагали розвитку України, відстоювали право українців жити достойно і гідно, бути вільними і сильними, мати потужний голос і перспективу серед країн Європи і світу. 

Знати реальність – це позбутися міфів, щодо мети і цілей збройного спротиву українського народу. Україна воює не за «святу Русь», не для того, щоб «знищити москалів», і не за те, щоб «звільнитися від колоніальної залежності». Ми не воюємо за «Західну цивілізацію» проти «східного варварства». Ми воюємо за право жити достойно і гідно, відстоюємо власні права і не хочемо порушувати права інших. Ми воюємо за таку свободу, яка б вмотивовувала модернізуватися, змінюватися і розвиватися. З цієї війни українці мають вийти кращими, мудрішими, вільнішими, а Україна вільною, демократичною та сучасною країною. 

References

1. Дацюк С. А. Семантична війна проти путінської Росії. Режим доступу: https://hvylya.net/uk/analytics/61460-semanticheskaya-voyna-protiv-putinskoy-rossii (дата звернення: 11.03.2024).
2. Дубов Д. В., Баровська А. В., Каздобіна Ю. К. (2020). Деструктивні впливи та негативні наративи: інструменти виявлення та протидії: метод. мат. К.: UFBS. 60 с. Режим доступу: https://ufss.com.ua/wp-content/uploads/2020/03/UFSS_MediaLiteracy.pdf (дата звернення: 11.03.2024).
3. Кримський С., Павленко Ю. (2007). Цивілізаційний розвиток людства. К.: Фенікс. 316 с.
4. Лебідь Н. М. (2022). Наративи війни в українських ЗМІ в умовах повномасштабного вторгнення Росії. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. Т. 33 (72). № 5. Ч. 2. С. 295–300. Режим доступу: https://philol.vernadskyjournals.in.ua/journals/2022/5_2022/part_2/49.pdf (дата звернення: 11.03.2024).
5. Ліотар Ж.-Ф. (1995). Ситуація постмодерну. Філософська і соціологічна думка. № 5–6. С. 15–38. Режим доступу: https://chtyvo.org.ua/authors/Lyotard_Jean-Francois/Sytuatsia_postmodernu/ (дата звернення: 11.03.2024).
6. Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору «Сьогодення та майбутнє русского мира». Режим доступу: https://risu.ua/nakaz-xxv-vsemirnogo-russkogo-narodnogo-sobora-nastoyashchee-i-budushchee-russkogo-mira_n147172 [in Ukrainian].
7. Новомова: як російська пропаганда намагається конструювати реальність росіян і деморалізувати українців за допомогою слів. Режим доступу: https://rpr.org.ua/news/novomova-iak-rosiyska-propahanda-namahaietsia-konstruiuvaty-realnist-rosiian-i-demoralizuvaty-ukraintsiv-za-dopomohoiu-sliv/.
8. Ожеван М. (2016). Глобальна війна стратегічних наративів: виклики та ризики для України. Стратегічні пріоритети. № 4 (41). Режим доступу: https://ippi.org.ua/sites/default/files/ozevan.pdf.
9. Стеблина Н. А. (2022). Конструювання кризового наративу в українських медіа під час повномасштабного вторгнення РФ. Політичне життя. № 3. Режим доступу: https://jpl.donnu.edu.ua/article/view/12638.
10. Тарасова В. В. Війна знаків або семіотика інформаційно-психологічної війни (на матеріалі англомовного масмедійного дискурсу). Режим доступу: http://baltijapublishing.lv/omp/index.php/bp/catalog/download/45/879/1920-1?inline=1 (дата звернення: 11.03.2024).
11. Христокін Г. В., Васильченко В. М., Лашкіна М. Г. (2023). Концепт повороту в культурі та філософії ХХ–ХХІ ст.: методологічний та комунікативно-медіальний аспект. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Т. 1 (49). С. 208–218.
12. Христокін Г. (2021). Масова свідомість як фактор сучасних політичних процесів. Соціально-політичні процеси в Україні та світі у контексті глобалізаційних перетворень: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Ірпінь, 23 квітня 2021 року) / укладачі: Чупрій Л. В., Мухін І. М. Ірпінь: Університет ДФС України. С. 170–175.
13. Христокін Г. (2024). Медіаконструювання наративів масової свідомості під час війни. Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі: аспекти міжмовної комунікації та формування комунікативної компетентності сучасного фахівця». Ірпінь.
14. Христокін Г. В., Зайцева І. В. (2023). Наративи масової свідомості під час війни. Стратегія розвитку України: фінансово-економічний та гуманітарний аспекти: матеріали X Міжнародної науково-практичної конференції. Київ: Інтерсервіс. С. 601–606.
15. Христокін Г. (2019). Пошук специфіки України: аналіз основних історіософських методологій. Ірпінський гуманітарний часопис: Науковий журнал. № 1. С. 119–127.

1. Ожеван М. (2016). Глобальна війна стратегічних наративів: виклики та ризики для України. Стратегічні пріоритети. № 4 (41). С. 34. https://ippi.org.ua/sites/default/files/ozevan.pdf[↩][↩][↩]
2. Кримський С., Павленко Ю. (2007). Цивілізаційний розвиток людства [Civilisational development of mankind]. К.: Фенікс, С. 234[↩]
3. Христокін Г. (2019). Пошук специфіки України: аналіз основних історіософських методологій [The search for the specificity of Ukraine: an analysis of the main historiosophical methodologies]. Ірпінський гуманітарний часопис: Науковий журнал. № 1., С. 125[↩]