Софіотека

Підтримати
Picture of Бурега Володимир

Бурега Володимир

український богослов, церковний історик, кандидат богослов'я та кандидат історичних наук

Професор Київської духовної академії Петро Кудрявцев та його розвідка «Українознавство й візантинознавство»

Попри значну увагу сучасних дослідників до висвітлення життя й творчого доробку професора Київської духовної академії Петра Павловича Кудрявцева (1868–1940), відомого філософа, історика філософії, літературознавця, церковного і громадського діяча 1, сьогодні його рукописні праці післяреволюційного періоду залишаються, за невеликим винятком 2, невідомими не лише широкому загалу, а й фахівцям.

Хоча в 1920–1930-х рр. П. П. Кудрявцев майже не мав змоги друкувати свої твори 3, він не припиняв творчої діяльності. У цей період колишній професор КДА провів кілька наукових досліджень і написав низку мемуарних праць, присвячених дитячим рокам і родинному оточенню, а також деяким церковним діячам (архієпископу Антонію (Храповицькому), протоієрею Костянтину Марковичу Аггеєву); підготував декілька значних за обсягом біографічних нарисів (зокрема про єпископа Філарета (Філаретова), архімандрита Феофана (Авсенєва), архімандрита Єпіфанія (Ізбицького), протоієрея Матвія Петровича Соколова та інших); уклав бібліографічні списки праць професорів Київської духовної академії Івана Гнатовича Малишевського та Пилипа Олексійовича Терновського 4. Крім того, Петро Кудрявцев займався підготовкою повного списку випускників КДА за 1819–1918 рр., збирав біобібліографічні матеріали, присвячені її вихованцям і викладачам, систематично робив нотатки з історії філософії та літератури.

Нещодавно встановлено, що переважна більшість рукописів П. П. Кудрявцева (як дореволюційного, так і радянського часу) зберігається нині в Архіві Московської духовної академії (Троїце-Сергієва лавра в підмосковному м. Сергієв Посад) 5. Рукописи П. П. Кудрявцева, які відклалися в зазначеному архіві, тривалий час залишалися поза увагою дослідників. Автор цих рядків отримав змогу 6 ознайомитися з ними влітку 2017 р.

Серед виявлених матеріалів Архіву МДА особливу увагу привертає папка 109 «Проф. П. П. Кудрявцев. Статьи и монографии философского и религиозного характера. Из Архива С. Афонского папка 11». Як випливає з назви, вміщені в ній рукописи Петра Павловича Кудрявцева попередньо зберігалися в особистому архівному зібранні відомого київського протоієрея, випускника КДА 1914 р. Сергія Петровича Афонського (1889–1963) 7. До колекції С. П. Афонського ці рукописи, разом із частиною особистої бібліотеки професора, потрапили від його вдови Ганни Єлисіївни Кудрявцевої. Відомо, що після смерті о. Сергія його син Сергій Сергійович Афонський передав колекцію книг і рукописів, зібрану батьком, до Архіву Московської духовної академії. Однак достеменні обставини цього дарунка залишаються невивченими.

Загалом у папці 109 зберігається 26 рукописних і машинописних матеріалів, кожен з яких пронумеровано латинськими цифрами 8. Частина з них – це рукописи статей, доповідей або лекцій П. П. Кудрявцева, які належать до різних періодів його викладацької та наукової діяльності – як дореволюційного, так і післяреволюційного. Серед зазначених матеріалів нашу увагу привернув рукопис статті «Українознавство й візантинознавство» 9, написаної Петром Кудрявцевим під час його роботи у Візантологічній комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Як відомо, вже під час створення Української академії наук (УАН) 10 1918 р. серед важливих напрямів досліджень було зазначено візантологічні студії 11. Один із фундаторів УАН та її дійсний член Агатангел Юхимович Кримський, укладаючи 1918 р. програму розбудови Історично-філологічного відділу, планував створити у його складі окрему кафедру візантинознавства 12. Однак спеціалізований візантологічний підрозділ у структурі ВУАН з’явився лише 1926 р. Цим підрозділом стала Комісія для виучування візантійського письменства та його впливу на Україну (скорочена назва – Візантологічна комісія).

Одним із ініціаторів започаткування Візантологічної комісії був колишній професор Київської духовної академії, академік Федір Іванович Міщенко (1874–1933) 13. 1 квітня 1926 р. на засіданні Історично-філологічного відділу ВУАН він зробив доповідь про необхідність створення Візантологічної комісії та запропонував план її роботи. Того ж дня було ухвалено рішення про створення цієї комісії, а академіка Ф. І. Міщенка призначено її головою. 9 квітня 1926 р. відбулося перше засідання Візантологічної комісії. Виступаючи перед її співробітниками, Ф. І. Міщенко окреслив завдання, які стоять перед комісією, та закликав зосередитися передусім на вивченні візантійської культури та її впливу на культуру українську 14.

Слід зазначити, що активну участь у роботі Візантологічної комісії ВУАН узяли колишні професори і випускники Київської духовної академії. Поряд із Федором Івановичем Міщенком у її складі працювали Петро Павлович Кудрявцев, Володимир Петрович Рибінський 15, Михайло Федорович Оксіюк 16, Микола Федосович Мухін 17, Михайло Миколайович Скабалланович 18, Григорій Григорович Попович 19, Володимир Іванович Барвінок 20, Віктор Федорович Іваницький 21, Олександр Іванович Полулях 22 та інші.

Упродовж 1926–1928 рр. Візантологічна комісія встигла провести важливу джерельно-пошукову й бібліографічну роботу. Було створено візантологічний гурток при Всенародній бібліотеці України (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського); регулярно проводили засідання, на яких співробітники комісії виголошували наукові доповіді й повідомлення. Їхні тексти мали скласти основу для підготовки наукових видань, запланованих комісією.

Однак 1928 р. Візантологічна комісія (як і Всеукраїнська академія наук загалом) зазнала важкого удару. Навесні Комісія з обстеження стану і роботи ВУАН при Народному комісаріаті освіти провела ревізію, за підсумками якої нещадно розкритикувала діяльність її структурних підрозділів, які зазнали відповідної «чистки». Рішенням Колегії Народного комісаріату освіти від 9 березня 1928 р. Федора Міщенка було виключено зі складу академіків ВУАН із формулюваннями: «з політичного й ідеологічного боку» та «за недостатньою кваліфікацією». 9 листопада 1928 р. він востаннє головував на засіданні Візантологічної комісії, з якої мусив звільнитися у січні 1929 р. 23

29 січня 1929 р. відбулося чергове засідання Візантологічної комісії, під час якого було обрано її фактичного очільника – П. П. Кудрявцева (7 лютого 1929 р. його затвердили виконувачем обов’язків керівника комісії) 24. Згодом, під час допитів у Лук’янівській в’язниці (з серпня 1938-го до квітня 1939 р. колишній професор КДА перебував під слідством НКВС за сфабрикованим обвинуваченням в антирадянських настроях та агітації «пораженческого характера» 25 ), Петро Кудрявцев розповідав про такий порядок роботи Візантологічної комісії: «Официально во главе комиссии стоял академик Крымский, но он в дела комиссии не вмешивался, и мы только через него представляли наши постановления на утверждение Академии наук» 26. Себе П. П. Кудрявцев називав «заведующим делами этой комиссии» 27.

Прийнявши 28 лютого 1929 р. від Федора Міщенка справи Візантологічної комісії 28, на першому її засіданні Петро Кудрявцев виголосив доповідь «Немає українознавства без візантинознавства», у якій наголосив на важливості візантологічних студій для вивчення української історії та культури, окресливши напрями роботи в цій царині. Зазначена доповідь стала основою для його статті «Українознавство й візантинознавство».

Як керівник Візантологічної комісії, одним зі своїх першочергових завдань П. П. Кудрявцев вважав створення періодичного видання для оприлюднення результатів візантинознавчих наукових досліджень. Уже в червні 1929 р. було підготовлено план-проспект «Візантологічного збірника», який мав стати її друкованим органом. Однак в умовах посилення тиску на ВУАН з боку Наркомату освіти цей план-проспект, який містив чимало статей, пов’язаних із релігійною тематикою, не затвердили й повернули на доопрацювання.

23 грудня 1929 р. Візантологічна комісія подала керівництву ВУАН рукопис збірника, підготовлений до друку за оновленим планом 29. Цей рукопис містив статті як українських учених (Миколи Мухіна, Володимира Рибінського, Михайла Оксіюка, Петра Потапова, Володимира Пархоменка та інших), так і дослідників з інших регіонів Радянського Союзу: Дмитра Айналова, Олексія Дмитрієвського, Івана Соколова (усі троє – Ленінград), Корнелія Кекелідзе (Тбілісі), Сергія Шестакова (Казань), Дмитра Лебедєва (Москва) та інших. Відкривали збірник програмні статті Олександра Полуляха «Візантизм як об’єкт наукових студій» та Петра Кудрявцева «Українознавство й візантинознавство» 30.

16 грудня 1929 р. Історично-філологічний відділ ВУАН рекомендував «Візантологічний збірник» до друку. Проте його редагування було доручене не П. П. Кудрявцеву, який фактично був автором ідеї й концепції видання, а «новоспеченому» професору Ніжинського інституту народної освіти К. Т. Штеппі. Показово, що історик Кость Тодосьович Штеппа (1896-1958) викладав на той час методику суспільствознавства та політосвіти, керував семінаром з антирелігійної пропаганди і був деканом факультету соціального виховання. Очевидно, рішення доручити редагування «Візантологічного збірника» саме йому було одним із інструментів ідеологічного тиску на ВУАН та особисто на А. Ю. Кримського з боку тодішнього голови Укрнауки Ю. І. Озерського, який здійснював ревізію Академії 1928 р., а згодом просував К. Т. Штеппу на керівні посади у ВУАН з метою її перебудови на марксистсько-ленінських засадах 31.

26 грудня 1929 р. відбулось останнє засідання Візантологічної комісії. Вже 1 лютого 1930 р. постановою Історично-філологічного відділу ВУАН її було перетворено на Комісію для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії. Головою комісії став А. Ю. Кримський, а його заступником (тобто фактичним керівником комісії) – згаданий К. Т. Штеппа. На думку сучасних українських дослідників, цю нову комісію аж «ніяк не можна вважати спадкоємицею: реорганізація комісії проходила під знаком докорінних змін в її структурі, персональному складі та загальній спрямованості тематики» 32. Зокрема до складу Комісії для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії не потрапив жоден із науковців, пов’язаних із Київською духовною академією, а візантологічна тематика в її діяльності відійшла на другий план.

Ще напередодні офіційного призначення Костя Штеппи Петро Кудрявцев передав йому майно й доробки Візантологічної комісії, зокрема підготовлений 1929 р. рукопис «Візантологічного збірника», який не лише не вийшов друком, але й був розпорошений 33.

Однак пропонована до уваги читача стаття «Українознавство й візантинознавство», що була написана для цього збірника, збереглася. Знайомство з нею дає унікальну змогу дізнатися про ті ідеї й задуми, які виношував П. П. Кудрявцев, керуючи діяльністю Візантологічної комісії ВУАН.

Наголошуючи на важливості візантологічних студій для вивчення історії України, Петро Кудрявцев зазначає, що в XIX – на початку XX ст. чимало дослідників, які працювали у Києві (зокрема в КДА), зверталися до візантологічної тематики. Він висловлює переконання, що сформована традиція візантологічних студій має бути продовжена Всеукраїнською академією наук – зокрема її спеціалізованою структурою, що має на меті налагодження систематичних досліджень у царині візантинознавства. Визначаючи конкретні завдання, які стоять перед Візантологічною комісією, П. П. Кудрявцев вказує на необхідність проведення передусім попереднього огляду рукописного матеріалу, «каким располагает византология на Украине, с тем чтобьі определить его научную ценность» 34. Ще одним важливим завданням комісії він вважає систематизацію та здійснення наукових видань візантійських джерел, які мають першочергове значення для історії України. Конкретизуючи це завдання, П. П. Кудрявцев робить огляд видань візантійських джерел до історії Русі, здійснених російськими та українськими вченими у попередні роки. Предметом його аналізу постають публікації І. Г. Штріттера, Хр. М. Лопарьова, К. Ф. Гана, Л. Г. Лопатинського, В. В. Латишева, М. С. Грушевського.

Наприкінці статті П. П. Кудрявцев згадує II Міжнародний конгрес візантологів, який відбувся 1927 р. у Белграді, а також звертає увагу наукової спільноти на одностайну підтримку його учасниками пропозиції чеського славіста професора Карела Кадлеця щодо підготовки й видання повного корпусу уривків із візантійських хронік, що стосуються історії слов’ян.

Зважаючи на програмний зміст і характер статті П. П. Кудрявцева «Українознавство й візантинознавство», її слід визнати важливою пам’яткою, що увиразнює основну мету та напрями наукової діяльності Візантологічної комісії ВУА.Н, на жаль, знищеної марксистсько-ленінським ідеологічним пресом ще на етапі свого становлення. Водночас вона містить цінний матеріал з історії візантологічних студій на українських теренах і окреслює бачення перспектив їхнього розвитку очима унікальної спільноти фахівців, згуртованої навколо Візантологічної комісії. Це зумовлює її актуальність і значний дослідницький потенціал для розбудови візантологічних студій у сучасній Україні. Зрештою, варто зазначити й безперечну значущість згаданої статті для вивчення життя і творчості її автора – Петра Кудрявцева, оскільки вона увиразнює один із важливих напрямів
його майже недослідженої наукової діяльності за радянських часів.

Вводячи до наукового обігу статтю П. П. Кудрявцева «Українознавство й візантинознавство» (1929), мусимо вдатися до деяких пояснень джерелознавчого характеру.

Її текст зберігся у двох рукописах. Перший є оригіналом і написаний російською мовою. Другий містить українськомовний переклад зі змінами й суттєвими доповненнями.

Російськомовна версія статті «Українознавство й візантинознавство», що зберігається в Архіві Московської духовної академії 35, є автографом П. П. Кудрявцева 36. Текст обсягом 19 сторінок написано фіолетовим чорнилом на 10 окремих аркушах стандартного зошитового формату. П. П. Кудрявцев дотримується нового російського правопису, запровадженого 1918 р., однак назви книжок і статей, виданих до цього часу, подає за старою орфографією.

У російськомовному тексті статті наявні ознаки того, що він від початку готувався для друку українською мовою. Зокрема українською мовою подано назву статті («Українознавство й візантинознавство»), а також прізвища й ініціали декого з науковців, згаданих у її тексті
(наприклад, доречні для російськомовного викладу написання И. И. Малишевскшї, Ф. А. Терновский, Н. И. Петров у тексті замінені на І. Г. Малишевськіш, П. О. Терновський, М. І. Петров) 37. Українською мовою відтворено й назви структурних підрозділів ВУЛІІ (Культурно-історична та Етнографічна комісії тощо). Цілком очевидно, що власні імена, прізвища, назви автор подав українською мовою, щоб запобігти можливим помилкам перекладача. Очевидно також, що, опанувавши в післяреволюційний період життя українську мову 38, П. П. Кудрявцев, готуючи тексти для публікації у виданнях ВУАН, писав їх російською мовою з подальшим перекладом українською.

Українськомовний переклад статті П. П. Кудрявцева «Українознавство й візантинознавство» зберігається у фонді X (Архів Української академії наук – Всеукраїнської академії наук) Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського 39. Загальний обсяг тексту становить 16 сторінок, розміщених на 14 аркушах стандартного зошитового формату. Текст перекладу написано від руки чорним чорнилом (почерк не належить П. П. Кудрявцеву). До перекладу внесено редакторські правки фіолетовим чорнилом (почерк так само не належить Кудрявцеву). Деякі шматки тексту закреслено, однак зроблено суттєві доповнення (вставки), написані рукою П. П. Кудрявцева (арк. 8 зв., 12,12 зв., 13). Зокрема додано огляди кількох видань (а саме праць К. Ф. Гана, Л. Г. Лопатинського, В. В. Латишева та М. С. Грушевського), не згаданих у російськомовному оригіналі статті. Внесені доповнення, що додали статті більшої ґрунтовності, могли стати результатом обговорення усного повідомлення П. П. Кудрявцева на засіданні Візантологічної комісії.

Варто зазначити, що власноручні доповнення П. П. Кудрявцева до перекладу написані українською мовою. Це засвідчує не лише факт володіння ним українською мовою, а й авторизований характер українськомовного перекладу його тексту.

Зважаючи на те, що російськомовний і українськомовний рукописи статті П. П. Кудрявцева не є цілковито ідентичними й певним чином доповнюють один одного, нижче ми подаємо обидва варіанти тексту: його російськомовний оригінал (за рукописом з Архіву Московської духовної академії) та українськомовний переклад (за рукописом з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського).

Тексти обох варіантів статті відтворено в повному обсязі, зі збереженням авторських стилістичних особливостей та поділу на абзаци. У російськомовному варіанті враховано норми сучасної орфографії та пунктуації. Українськомовний переклад подано з урахуванням зроблених редакторських правок та збереженням особливостей правопису, чинного наприкінці 1920-х рр. Бібліографічні описи джерел, подані П. П. Кудрявцевим, відтворено без змін. Підкреслення в тексті виділено курсивом. Вставки розшифрованих скорочень подано у квадратних дужках. Закреслені в українськомовному перекладі фрагменти тексту відтворено у фігурних дужках. Внесені до тексту доповнення П. П. Кудрявцева позначено ламаними дужками.

Текстуальні пояснення подано у підрядкових примітках. Примітки П. П. Кудрявцева відтворено без змін і позначено астериском; примітки публікатора мають лише цифрове позначення.

П. П. Кудрявцев. Українознавство й візантинознавство

Досить глянути на історичну мапу України, щоби стало ясно, що Україна протягом свого історичного існування не могла не зустрічатися з Візантією. Головні річки, що зрошують українську територію, – а це ж були головні життєві артерії країни, – линуть своєю течією до того моря, що воно, бувши з природи негостинним (ἄξεινος), стало в мілетських греків зватися гостинним (εὔξεινος), бо якраз через нього пішов їхній колонізаційний рух на північ, і наслідком цього північні береги Понту Евксинського та Меотиди ще задовго до початку нашої ери вкрилися грецькими колоніями, що з них деякі існували й за візантійського періоду грецької історії й дожили до початку державного життя в Києві. Ось через що не можна писати про праісторію України, не звертаючись до історії грецької колонізації на північних берегах Чорного й Озівського морів. І правда, яку б наукову працю з історії України ми не взяли, у кожній з них ми знайдемо спеціальні розділи з оглядом грецьких колоній на берегах названих морів 40. Коли ж розпочалося державне життя на території України, завелися й безпосередні зв’язки поміж Україною та Візантією, торгові, політичні, культурні, і вже тягнулися аж до завоювання Царгорода турками, не припиняючись і після цієї події аж до наших днів. А через те, що візантійська культура дістала в спадщину здобутки давньої еллінської й пізнішої елліністичної культури й далі переробляла елементи західних і східних культур, що стикалися одна з одною саме на візантійському ґрунті, й тому була, звичайно, багатіша й різноманітніша за українську культуру, що тільки-но зачиналася, – то натурально, що українська культура повинна була зазнати на собі впливу візантійської культури. Важко вказати іншу культуру, що зробила б на українську такий глибокий і довгочасний вплив, як візантійська культура, а у складі української культури важко вказати таку ділянку, щоб вона не зазнала впливу візантійської культури. Письменство й мистецтво, техніка, право, релігія – все це носить сліди візантійських впливів, і це треба сказати не тільки про мертві пам’ятки минулої творчости, як-от пам’ятки письменства чи будівництва, а й про невимерлі ще елементи побуту або ідеології деяких шарів української людности. Отже, коли ми поставимо собі завдання знайти історичне коріння цілого ряду явищ із ділянки української культури, ми не зможемо розв’язати цього завдання, не вивчивши аналогічних явищ у складі візантійської культури. Справді, нема українознавства без візантинознавства.

{Зараз, наприклад, і Культурно-історична, й Етнографічна комісії Української академії наук заходилися збирати матеріал щодо звичаїв і вірувань селян на Україні, зокрема Етнографічна комісія готує до друку корпус народного календаря України. Все це – надзвичайно інтересні й важливі завдання наблизитися до справжнього знання того, чим жило, а почасти й досі живе українське селянство. Але як тільки ми, проаналізувавши зібраний матеріал, перейдемо до справи про генезис тих елементів, що його складають, то ми неминуче ввійдемо в сферу візантології, через те що багато цих елементів мають своїм джерелом візантійський вплив. Але якщо в ділянці українознавства, можна сказати, кроку не можна зробити, не зв’язавшися з візантинознавством, то ясно, що коли справу поставлено правильно, то Київ, а з заснуванням на Україні Академії наук – [ця остання], не можуть не бути одним з осередків візантологічної праці. До деякої міри так було й раніше. Славнозвісні мандрівники по східних бібліотеках, що зробили початок їх вивчення і пустили в науковий оборот масу матеріалу, доти невідомого науці, – єпископ Порфирій Успенський (1804-1885), архімандрит Антонін Капустін (1817-1894), професор Олексій Дмитрієвський (1856-1929) – у своїй науковій праці так чи інакше зв’язані з Києвом. Такі дослідники нашого минулого, як І. Г. Малишевський (1828-1897), П. О. Терновський (1838-1884), В. С. Іконников (1841-1923), були неабиякі візантологи. Коли від минулого ми перейдемо до сучасності та переглянемо ті наукові праці, що їх виконано в нас, на Україні, за той час, що тут відродилася наукова література, себто з часу заснування Української академії наук, то побачимо, як часто доводиться українським ученим звертатися по наукові довідки до візантології 41. Але, коли розробляти візантологію є така значна справа для українознавства, то в інтересах його треба завжди мати на увазі, координувати, поширювати й далі проводити візантологічні студії. Ця функція не може не входити до системи інших функцій, що їх виконує керівна наукова установа України – Українська академія наук, звідки – далі – виходить, що в системі тих органів, що ними розпоряджає Українська академія наук, мусить бути й такий орган, що його завданням є виконувати зазначену функцію. Таким органом мусить бути, гадаємо, Візантологічна комісія Української академії наук.

Такий орган саме тут, при Українській академії наук, тим більше потрібен, що в низці наукових завдань, які стоять перед візантологією, оскільки вона стикається з українознавством, є такі завдання, що їх можна розв’язати тільки тут, на місці. Так}, на терені України є чимало знаменитих пам’яток візантійського впливу у сфері будівництва й малярства, і хоча досліджувати їх почали не з учорашнього дня (пригадаймо праці професора П. О. Лашкарьова, академіка М. І. Петрова, академіка Н. П. Кондакова, професора Д. В. Айналова та інших), але й тепер це дослідження проходить тільки-но перші свої стадії. Робота коло розчищення та промивання фресок, мозаїк, ікон тільки-но починається. Наука ще не має суто наукових описів найвідоміших пам’яток, таких, наприклад, як мозаїки й фрески київського Софіївського собору та київського-таки Михайлівського монастиря, не кажучи вже про те, щоб вияснити генезу цих пам’яток 42. Тим часом архітектурні студії виявляють нові центри, звідки йшли й нові шляхи, що ними візантійські техніка й мистецтво впливали на Україну, а шукання джерел самого візантійського мистецтва заводять сучасних дослідників далеко за межі Візантії, на Схід. До того ж виявляються риси подібности поміж архітектурними пам’ятками таких далеких країн, як Україна й Сирія, і намічаються шляхи, що ними культурний вплив із Сирії міг дійти до Києва. Все це, поширюючи поле для досліду й розбуджуючи в досліднику почуття наукової допитливости, водночас ставить перед ним ряд нових наукових завдань, що їх не завжди навіть передбачали попередники.

Україна не може похвалитися таким багатством давніх рукописів, яке мають Ленінград і особливо Москва. Надто багато зазнав Київ від військових нападів і пожеж, щоб у ньому могли зберегтися давні рукописні збірки. А все ж рукописного матеріалу, що зберігається по книгосховищах України, загалом є чимало, як це можна бачити з теперішніх описів цього матеріалу 43. До того ж неабиякий відсоток складають рукописи візантологічного змісту. Звичайно, поки їх не досліджено, їхня наукова вартість стоїть під знаком запитання, але якраз це й покладає на українську науку обов’язок скласти, принаймні, огляд того рукописного матеріалу, що його має візантологія на Україні, для того щоб визначити його наукову вартість. Почасти цей матеріал використано й оцінено в працях і виданнях окремих дослідників 44, але ціле намічене завдання не виконано.

І ще одне завдання з ділянки візантології, велике об’ємом і значенням, стоїть перед українською наукою.

Через те, що історія України вже з перших своїх кроків переплітається з історією Візантії, у візантійських письменників зберігся цілий ряд повідомлень про Україну; ці відомості, коли вивчати її історію, мають першорядне значення. Тим часом наука не має збірника критично перевірених і як слід прокоментованих текстів цих повідомлень. Потребу такого збірника визнано давно. Ще у XVIII столітті конректор Петербурзької академічної гімназії Іван Іоттіль Штриттер 45 розпочав, з доручення Російської академії наук, і виконав особисто величезну працю – видав у чотирьох томах збірник повідомлень про народи, що проживали по берегах Дунаю, Чорного й Озівського морів, на Кавказі, на берегах Каспійського моря й далі на північ, – повідомлень, здобутих із праць візантійських істориків. Том II присвячено повідомленням про слов’янські народи, стор. 937-1044 – спеціально про руський народ 46. Повідомлення візантійських істориків видруковано в латинському перекладі, і переклад цей «при всяком случае тщательно» звірив видавець із грецьким оригіналом. Разом із цим, навіть трохи попереджуючи вихід основної праці, виходить у світ і російський переклад матеріалів Штриттера під назвою: «Известия византийских историков, объясняющие российскую историю древних времен и переселения народов; собраны и хронологическим порядком расположены Иваном Штриттером» (ч. I–IV. СПб., 1770-1775). Переклад за керівництвом Штриттера виконав Светов, і всі хоч трохи сумнівні місця перевірено з грецьким оригіналом. «Все пьесы, которыя надлежать ближе к истории нашего отечества», перекладено здебільшого цілком; «известия же о прочих народах весьма сокращены для российского перевода» 47.

Працю Штриттера не можна не визнати видатною за своїм задумом і знаменитою виконанням. Не тільки Карамзін, а й Соловйов користувалися нею, коли писали свої історії. Вона й тепер, хоч і застаріла, ще не зовсім утратила своє значення, бо за ті півтораста з лишком років, що минули після її появи, не вийшло іншої праці, яка могла б її заступити. Але й користуватися нею тепер неможливо, по-перше, тому, що за 150 років вивчення візантійських першоджерел наука значно посунулася вперед, а по-друге, тому, що витяги з візантійських істориків наведено не в оригінальному тексті, а в латинському перекладі. Саме це й мав на увазі Хр. М. Лопарьов, коли розпочав збирати в одне ціле розкидані по різних візантійських джерелах свідоцтва про стосунки поміж Руссю та Візантією. Зважаючи, що «обставить тексты самым подробным ученым библиографическим аппаратом» є справа понад сили однієї людини, Лопарьов «помирился на мысли об издании лишь подлинников с русским переводом», гадаючи широко використати наявні російські переклади, хоч би й старі, а там, де їх немає, подати відповідні тексти у власному перекладі. Наприкінці минулого століття матеріал було зібрано й підготовлено до друку. Було обмірковано й зовнішній бік видання. Залишалося лише розпочати друк. Проте упорядник збірника, непевний того, що «все собрано и исчерпано», вирішив спершу випустити Prospectus свого видання – невелику брошуру, що й було здійснено 1898 року. Подаючи перелік зібраних матеріалів та зазначаючи джерела, з яких їх узято, упорядник звертається «к знатокам истории, литературы и искусства Византии и Древней Руси с самою горячею просьбою помочь дополнениями случайно и по неведению пропущенных данных и исправлениями хронологических дат». Він висловлює певність, що «кому дороги интересы науки и исторического самопознания, тот откликнется» на його заклик.

Не знаю, до якої міри Лопарьов закінчив свою попередню працю, але задум його, як видно з його власних слів, був майже завершений. Проте світ він так і не побачив. Єдиною пам’яткою задуманого видання залишилася брошура на 43 сторінки під назвою: Summa Rerum Romaeorrhosicarum. Ἀτλαντία καὶ Ῥωμαιορρωσικά. Греки и Русь: Оглавление приготовленного к печати полного собрания историко-литературных и археологических данных для суждения о характере русско-византийских отношений в хронологическом порядке с древних времен до 1453 года. Издание первое собирателя. СПб., 1898. Яка доля матеріалів, що їх зібрав Лопарьов, мені невідома.

<Одночасно з Лопарьовим провадив свою працю кавказознавець із вюртемберзьких німців Карл Федорович Ган (Hahn) (1848–1925) 48. 1882 року він надрукував у другому випуску «Сборника материалов для описания местностей и племен Кавказа», що його видавала Головна управа Кавказької шкільної округи під керівництвом Л. Г. Лопатинського (1842–1922) 49, попередній орієнтовний нарис «Краткие известия древних писателей о Кавказе» (відд. І, с. 18–44). У IV та XI випусках того самого видання він опублікував уже саме зведення «Известий древних греческих и римских писателей о Кавказе» (Ч. I: От Гомера до VI-го столетия по Р. Х.; Ч. II: Византийские писатели. Лазика и Иберия) 50. Праця Гана викликала ґрунтовну рецензію В. В. Латишева, 51 яку спочатку було надруковано в Журнале Министерства народного просвещения (1885), а згодом передруковано в його збірці Pontica 52. Здається, праця Гана заохотила й самого Латишева взятися до аналогічної праці, яку він і виконав зразково, про що зараз скажемо окремо. Поки ж додамо про Гана, що його праця, на думку спеціалістів, не втратила свого значення і після виходу дослідження Латишева, бо у Гана повідомлення давніх письменників про Кавказ розміщено в хронологічному порядку, незалежно від того, чи походять вони з грецьких, чи з латинських джерел 53.

Незадовго перед смертю Ган звернувся до Кавказького історико-археологічного інституту з пропозицією надрукувати третій том своєї праці під заголовком: “Известия древних греческих и римских писателей о Кавказе. Перевод с латинского текста Штриттера. Часть III: Византийские писатели. Абазгия, Миссимиания, Ансилия, Туания, Свания, Меехия, Цикхия, Алания” 54 >.

Протягом 1893–1906 років у «Записках Русского археологического общества» друкувалася праця В. В. Латишева «Scythica et Caucasica. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе» – уривки в оригінальному тексті та російському перекладі з примітками. Т. I (грецькі письменники) вийшов у 1893–1900 роках, Т. II (латинські письменники) – у 1904–1906 роках 55. Як повідомляє академік С. А. Жебельов 56, В. В. Латишев почав був укладати збірник, що «мав подати відомості про Скифію й Кавказ у візантійських письменників», але «смерть не дала В. В. змоги заходитися коло здійснення цього наміру». Таким чином, Латишев лише наблизився до тієї епохи, яка повинна особливо цікавити українознавця. Саме тому професор П. В. Голубовський 57 мав повне право писати 1904 року, що «ми не маємо повного огляду» – і, додамо від себе, критичного зводу – візантійських джерел у російському перекладі 58. Ці слова не втратили своєї ваги й досі.

Українській науці більше пощастило з розв’язанням цієї справи. Академік М. С. Грушевський ще 1895 року видав у Львові «Виїмки з жерел до історії України-Руси до половини XI-го віку» 59, де з XXXIV виїмків дев’ять узято з візантійських джерел (із Прокопія, патріарха Фотія, Костянтина Порфірородного, Симеона Логофета, Льва Диякона, Георгія Кедрина, житій Георгія Амастридського, Стефана Сурозького, Василя Нового). Подано їх в українському перекладі, і складач для перекладу «користав по можности з найліпших видань» 60, супроводивши текст надзвичайно цінним науковим коментарем у примітках. На превеликий жаль, ця чудова й дуже корисна книжка не набула великого поширення по цей бік кордону: такі були тут умови життя… 61 Але що минуло, того не повернеш назад. Треба не жалкувати, а продовжувати ту працю, що так щасливо почав її академік Грушевський. Його книжка охоплює період до половини XI століття, до того ж, як зазначає сам автор, «вибиралися лише найважніші уривки» 62. Подано їх тільки в українському перекладі. Первотвірного тексту в книжці немає. Пора дати новий corpus візантійських відомостей про Україну в автентичному тексті з паралельним українським перекладом, із відповідним бібліографічним апаратом, філологічним, історичним і археологічним коментарем, – цього не може не прагнути українська наука. Одній людині здійснити таке завдання не під силу. Лише тоді, коли до цього візьметься така установа, як Українська академія наук, можна сподіватися його розв’язати. Будемо сподіватися… 63

Я не маю своєю метою перелічити всі ті завдання, що постануть, коли почати вивчати стосунки поміж Візантією й Україною. Я хотів тільки на деяких конкретних прикладах з’ясувати, що яку б ділянку з історичного життя України ми не взяли, важко пройти її до кінця, обминувши зв’язки з Візантією. Тому не можна науково працювати на полі українознавства без того, щоб не вдаватися по наукові довідки до візантинознавства: нема українознавства без візантинознавства.

{Наприкінці залишається побажати, щоб така міцна наукова установа, як Українська академія наук – з одного боку – та молоді українські вчені, що в їх руках є майбутнє української науки, – з другого, – не залишили візантійських студій поза сферою своєї уваги.}

Джерело: ekmair.ukma.edu.ua

  1. Див., зокрема: Пастушенко Л. А. Петро Кудрявцев: віхи життя і творчості / Л. А. Пастушенко // Мультиверсум. Філософський альманах. – 2005. – Вип. 50. – С. 83-93. Її ж. Петро Кудрявцев у релігійно-філософському житті Києва початку XX століття / Людмила Пастушенко // Київська Академія. – 2007. – Вип. 7. – С. 166-179. Її ж. Історико-філософська спадщина Петра Кудрявцева: автореф. дис. … канд. філос. наук: спец. 09.00.05 – історія філософії / Л. А. Пастушенко. – Київ, 2007. – 21 с. Її ж. Петро Кудрявцев: основні напрямки творчості / Л. А. Пастушенко // Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство. – 2009. – Т. 89. – С. 60-66. Її ж. Петро Кудрявцев – вихованець і професор Київської духовної академії / Людмила Пастушенко // Київська Академія. — 2010. – Вип. 8. – С. 50-64. Її ж. До життєпису Петра Кудрявцева: нові архівні матеріали / Людмила Пастушенко // Київська Академія. – 2011. – Вип. 9. – С. 113-124. Її ж. Кудрявцев Петро Павлович / Л. А. Пастушенко // Київська духовна академія в іменах: 1819–1924 : енциклопедія : у 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук ; відп. ред. В. С. Брюховецький. – Т. 1 : А–К. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. – С. 729-735. Її ж. Історико-філософська концепція Петра Кудрявцева: європейський контекст / Л. А. Пастушенко // Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство. – 2018. – Т. 1. – С. 55-65. Ткачук М. Л., Пастушенко Л. А. До життєпису Петра Кудрявцева: із матеріалів слідчої справи 1938–1939 років / М. Л. Ткачук, Л. А. Пастушенко // Магістеріум. – 2012. – Вип. 47. Історико-філософські студії. – С. 68-100. «Мы приобщили бы ваши воспоминания к нашим и постарались бы их сохранить для истории прошлого Киева и Киевской Академии…» (Письма Петра Павловича Кудрявцева к Алексею Афанасьевичу Дмитриевскому (1924–1929 гг.) / вступ. ст., публ. і прим. Н. Ю. Сухової // Вестник Екатеринбургской духовной семинарии. – 2014. – Вип. 2 (8). – С. 377-423. Кудрявцев Петр Павлович // Биографический словарь выпускников Киевской духовной академии: 1819–1920-е гг.: материалы из собрания проф. протоиерея Ф. И. Титова и архива КДА : в 4 т. / сост. В. И. Ульяновский. – Т. 2 : К–П. – Киев : Изд. отдел УПЦ, 2015. – С. 154-161. Козловський В. П. Петро Кудрявцев як дослідник кантівської філософії / В. П. Козловський // Біографічний підхід у вивченні історії та спадщини Київської духовної академії (1819–1924) : зб. наук. пр. / упоряд. і відп. ред. М. Л. Ткачук. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. – С. 144-152. Ткачук М. Л., Бурега В. В. Материалы к биографии профессора Киевской духовной академии П. П. Кудрявцева в Архиве Московской духовной академии: их предыстория и источниковедческий потенциал / М. Л. Ткачук, В. В. Бурега // Труди Київської духовної академії. – 2017. – № 27. – С. 154-175. Воспоминания Екатерины Петровны Кудрявцевой о ее отце, бывшем профессоре Киевской духовной академии Петре Павловиче Кудрявцеве / публ. і прим. В. В. Буреги та М. Л. Ткачук // Труди Київської духовної академії. – 2017. – № 27. – С. 178-199. Акишин С. Ю. Профессор Киевской духовной академии А. А. Дмитриевский в воспоминаниях его коллеги П. П. Кудрявцева / С. Ю. Акишин // Вестник Екатеринбургской духовной семинарии. – 2018. – № 3 (23). – С. 167-196. та ін.[↩]
  2. Див.: Петро Кудрявцев: з рукописної спадщини / упоряд. Л. А. Пастушенко / / Наукові записки НаУКМА. – 2004. – Т. 35. Київська Академія. – С. 89-95; Бурега В. В. Невідома розвідка професора Київської духовної академії П. П. Кудрявцева про поховання в соборі Києво-Братського монастиря / Володимир Бурега / / Київська Академія. – 2018. – Вип. 14. – С. 180-194.[↩]
  3. У бібліографічному списку праць П. П. Кудрявцева, укладеному ним самим, зазначено лише 7 публікацій, здійснених після 1918 р. З 1931 р. і до кінця життя П. П. Кудрявцева жодна з його праць не вийшла друком (див.: Библиография печатных работ профессора Киевской духовной академии Петра Павловича Кудрявцева. [Машинопись]. [Без даты]. – Архив Московской духовной академии [далі – Архив МДА]. – Папка 92.[↩]
  4. Див. докладніше: Бурега В. В. Невідома розвідка професора Київської духовної академії П. П. Кудрявцева про поховання в соборі Києво-Братського монастиря. – С. 181-182.[↩]
  5. Докладніше про це див.: Ткачук М. Л., Бурега В. В. Материалы к биографии профессора Киевской духовной академии П. П. Кудрявцева в Архиве Московской духовной академии: их предистория
    и источниковедческий потенциал / М. Л. Ткачук, В. В. Бурега // Труди Київської духовної академії. – 2017. – № 27. – С. 154-175.[↩]
  6. 3 дозволу тодішнього ректора МДА архієпископа Верейського Євгенія (Решетнікова) та за сприяння завідувача бібліотеки МДА ігумена Діонісія (Шльонова).[↩]
  7. Див. про нього: Ткачук М. Л. Афонський Сергій Петрович, прот. / М. Л. Ткачук // Київська духовна академія в іменах: 1819-
    1924 : енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. – Т. 1 : А-К. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. – С . 193-195.[↩]
  8. Хто зробив цю нумерацію (червоним олівцем) – прот. Сергій Афонський чи співробітники Архіву МДА, – наразі невідомо.[↩]
  9. Зберігається у папці 109 під номером І.[↩]
  10. Офіційна назва, що діяла в 1918-1921 рр.; у 1921-1936 рр. – Всеукраїнська академія наук (ВУАІ І).[↩]
  11. Див., наприклад: Записки Історично-філологічного відділу УАН. – 1919. – Кн. 1. – С. І VI.[↩]
  12. Див.: Історія Академії наук України. 1918-1923. Документи і матеріали / відп. ред. П. С. Сохань. – К .: Наук, думка, 1993. – С. 119.[↩]
  13. Про нього див.: Ткачук М. Л., Пастушенко Л. А. Міщенко Федір Іванович / М. Л. Ткачук, Л. А. Пастушенко. Київська духовна академія в іменах: 1819-1924 : енциклопедія : в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук ; відп. ред. В. С. Брюховецький. – Т. 2 : Л-Я. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. – С. 223-226.[↩]
  14. Див.: Циганкова Е. Г. Візантологічна комісія ВУАН / Елла Циганкова // Східний світ. – 1996. – № 2. – С. 126.[↩]
  15. Про нього див.: Головащенко С. І. Рибінський Володимир Петрович / С. І. Головащенко // Київська духовна академія в іменах: 1819-1924 : енциклопедія : в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук ; відп. ред. В. С. Брюховецький. – Т. 2 : Л-Я. – К .: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. – С. 500-503.[↩]
  16. Про нього див.: Бурега В. В. Макарій (Оксіюк Михайло Федорович) / В. В. Бурега // Там само. – С. 119-124.[↩]
  17. Про нього див.: Пастушенко Л. А. Мухін Микола Федосович / Л. А. Пастушенко // Там само. – С. 237-239.[↩]
  18. Про нього див.: Ткачук М. Л., Кузьміна С. Л. Скабалланович Михайло Миколайович / М. Л. Ткачук, С. Л. Кузьміна // Там само. – С .563-567.[↩]
  19. Про нього див.: Ткачук М. Л. Попович Григорій Григорович / М. Л. Ткачук // Там само. – С. 454-455.[↩]
  20. Про нього див.: Стародуб А. В. Барвінок Володимир Іванович / А. В. Стародуб // Київська духовна академія в іменах: 1819-1924 : енциклопедія : в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук ; відп. ред. В. С. Брюховецький. – Т. 1 : А-К. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. – С . 199-201.[↩]
  21. Про нього див.: Пастушенко Л. А. Іваницький Віктор Федорович / Л. А. Пастушенко // Там само. – С. 546-549.[↩]
  22. Полулях Олександр Іванович – випускник (1910-1914) і професорський стипендіат (1914-1915) Київської духовної академії. Спеціалізувався на кафедрі церковного права під керівництвом Ф. І. Міщенка. У Візантологічній комісії обіймав посаду вченого секретаря.[↩]
  23. Див.: Ткачук М. Л., Пастушенко Л. А. Міщенко Федір Іванович. – С. 225; Чередниченко А. М. Професор Київської духовної академії Ф. І. Міщенко та його доля у післяреволюційний період /
    А. М. Чередниченко // Труди Київської духовної академії. – 2010. – № 12. – С . 263-264.[↩]
  24. Див.: Циганкова Е. Г. Візантологічна комісія ВУАН. – С. 128;
    Пастушенко Л. А. Кудрявцев Петро Павлович. – С. 732.[↩]
  25. Див. докладніше: Ткачук М. Л., Пастушенко Л. А. До життєпису Петра Кудрявцева: із матеріалів слідчої справи 1938-1939 років / М. Л. Ткачук, Л. А. Пастушенко // Магістеріум. – 2012. – Вип. 47. Історико-філософські студії. – С. 68-100.[↩]
  26. Там само. – С. 85.[↩]
  27. Там само. – С. 84.[↩]
  28. Див.: Чередниченко А. М. Професор Київської духовної академії Ф. І. Міщенко та його доля у післяреволюційний період. – С. 264.[↩]
  29. Див.: Циганкова Е. Г. Візантологічна комісія ВУАН. – С. 129.[↩]
  30. Див. огляд змісту збірника: Циганкова Е. Г. Візантологічна комісія ВУАН. – С. 129-131.[↩]
  31. Там само. – С. 131. Див. також: Верба І. В. Кость Штеппа як орієнталіст / Ігор Верба // Східний світ. – 2000. – № 1. – С. 64.[↩]
  32. Сходознавство і візантологія в Україні в іменах : біобібліогр. словник / упоряд.: Е. Г. Циганкова, Ю. М. Кочубей, О. Д. Василюк;
    редкол.: Матвєєва Л. В. (голов. ред.) [та ін.]. – К .: Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ, 2011. – С. 16.[↩]
  33. Див.: Циганкова Е. Г. Візантологічна комісія ВУАН. – С. 132.[↩]
  34. Архив МДА. – Папка 109. – Материал І. – Л. 11[↩]
  35. ив.: [Кудрявцев П. П.]. Українознавство й візантинознавство [Рукопись]. – Архив Московской духовной академии. – Папка 109. – № І. – 19 с.[↩]
  36. Оригінальний характер тексту не викликає сумніву. Текст, власноручно написаний П. П. Кудрявцевим, завершує його особистий підпис (с. 19).[↩]
  37. Йдеться про професорів КДА, відомих істориків Івана Гнатовича Малишевського (рос. Иван Игнатьевич Малышевский), Пилипа Олексійовича Терновського (рос. Филипп Алексеевич Терновский), Миколу Івановича Петрова (рос. Николай Иванович Петров).[↩]
  38. Див.: Воспоминания Екатерины Петровны Кудрявцевой о ее
    отце, бывшем профессоре Киевской духовной академии Петре Павловиче Кудрявцеве / публ. и прим. В. В. Буреги и М. Л. Ткачук //
    Труди Київської духовної академії. – 2017. – № 27. – С. 197.[↩]
  39. Див.: Кудрявцев Щетро Павлович]. Українознавство й візантинознавство [30-ті рр. XX ст.] [Рукопис]. – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – Ф. X. – № 22883. – 14 арк.[↩]
  40. Див., напр[иклад], Мих. Грушевського «Історія України-Руси», т. І (вид. 3. Київ, 1913), розд. III, стор. 84-104; акад. Д. І. Багалія «Нарис історії України», т. І (1928), розд. II, стор. 151-173 (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  41. Див. такий огляд далі, в розділі «Критика й бібліографія», у статті проф. М. Ф. Оксіюка (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  42. Див. Феодора Шмита «Замітки о поздневизантійских храмовых росписях» у XXII-му томі «Византійского временника» (Пг., 1916) (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  43. Про ці описи див.: свящ. І. М. Смирнов. Указатель описаний славянских и русских рукописей отечественных и заграничных книгохранилищ (Сергієв Посад, 1916), а також деталізацію й доповнення праці Смирнова в рецензії проф. С. І. Маслова: Критико-библиографический обзор новейших трудов по славяно-русской библиографии и палеографии. I (Київ, 1918. Відбиток з «Университетских известий» за 1917 р.) (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  44. Див., напр., Летопись Историко-филологического общества при Новороссийском университете, тт. VI–IX (Одеса, 1896–1900); праці В. Мочульського, В. Істріна, проф. Лаврова, проф. Алмазова; дослідження акад. В. М. Перетца (Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII вв., Ленінград, 1926–1928); працю проф. С. О. Щеглової «Пчелы Киевских библиотек» (1910). Наведених прикладів досить, щоб стало ясно: візантолога чекають багаті жнива серед рукописного матеріалу на Україні (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  45. Правильно – Готгільф.[↩]
  46. Memoriae populorum, olim ad Danubium, Pontum Euxinum, paludem Maeotidem, Caucasum, Caspium, et inde usque ad Septemtriones incolentium, e Scriptoribus historiae Byzantinae erutae et digestae a J. G. Strittero. Tt. I–IV. Petropoli, 1771-1779 (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  47. Цитати з передмови до праці: Известия византийских историков, объясняющие российскую историю древних времен и переселения народов; собраны и хронологическим порядком расположены Иваном Штриттером. Ч. I: О славянах. СПб.: Тип. при Имп. Акад. наук, 1770. С. XVI–XVII.[↩]
  48. Ган Карл Федорович – мандрівник, педагог, автор праць з історії, етнографії та географії Кавказу.[↩]
  49. Лопатинський Лев Григорович – лінгвіст, етнограф, кавказознавець. З 1919 р. – професор Бакинського університету. Керував виданням «Собрания материалов для описания местностей и племен Кавказа».[↩]
  50. Див.: Ган К. Ф. Известия древних греческих и римских писателей о Кавказе // Собрание материалов для описания местностей и племен Кавказа. 1884. Вип. 4; 1890. Вип. 9.[↩]
  51. Латишев Василь Васильович (1855–1921) – філолог, історик, спеціаліст із північнопричорноморської епіграфіки.[↩]
  52. Див.: Латышев В. В. [Рецензія] Известия древних греческих и римских писателей о Кавказе… // Журнал Министерства народного просвещения. 1885. Май. С. 96–119.[↩]
  53. Пор.: Ган К. Ф. «Отзывы древних писателей о Кавказе» // Тифлисский листок. 1910–1911 (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  54. Див.: Я. Меліксет-Беков. Некролог К. Ф. Гана // Известия Кавказского историко-археологического института. Тифліс, 1926. Т. IV. С. 144–148.[↩]
  55. Див.: Латышев В. В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Т. I–II. СПб., 1893–1906.[↩]
  56. Жебельов Сергій Олександрович (1867–1941) – історик-антикознавець, археолог, академік АН СРСР. Див.: Византийский временник. Т. XXIV. С. 105–110.[↩]
  57. Голубовський Петро Васильович (1857–1907) – історик, професор Університету св. Володимира, представник київської школи істориків Володимира Антоновича.[↩]
  58. Голубовский П. В. Труды французских ученых, касающиеся русской истории. Критико-библиографический обзор // Университетские известия. 1904. № 10. С. 160–161 (прим. П. Кудрявцева).[↩]
  59. Див.: Грушевський М. С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини XI віка. Львів: Накладом автора, 1895. 122, [1] с.[↩]
  60. Грушевський М. С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини XI віка. С. І.[↩]
  61. На момент публікації цієї книги Львів перебував у складі Австро-Угорщини. Поширення на території Російської імперії наукової літератури, виданої українською мовою за кордоном, обмежувалося низкою урядових актів.[↩]
  62. Грушевський М. С. Виїмки з жерел до історії України-Руси. С. І.[↩]
  63. Досить цікаво зазначити, що на II Міжнародному конгресі візантологів у Белграді, на засіданні V секції 14 квітня 1927 р., одноголосно ухвалено пропозицію празького професора Карела Кадлеця (1865–1928) про необхідність укладання повної збірки уривків із візантійських хронік, що стосуються історії слов’ян (Deuxième congrès international des études byzantines. Belgrade, 1927. Belgrade, 1929. С. 193–194) (прим. П. Кудрявцева). Карел Кадлець (чеськ. Karel Kadlec, 1865-1928) – чеський правознавець, історик, славіст і перекладач, професор слов’янського права юридичного факультету Карлового університету в Празі.[↩]
Прокрутка до верху