Під час німецько-радянської війни та у наступні десятиліття волинське православне духовенство функціонувало в умовах нав’язаного соціального гетто, яке мало забезпечити поступову асиміляцію суспільної групи відповідно потребам тоталітарного режиму. У цій ситуації національне самоусвідомлення частини священноієреїв абсолютно не вписувалось у координати релігійно-етнічної політики нацистів та, пізніше, у процес творення радянського народу. Питання національної ідентичності залишається актуальним і нині, коли воно ставиться в основу новітнього українського державотворення, спричинило поділ у православному полі.
Національна свідомість волинського духовенства в роки війни та у добу радянського тоталітаризму так і не стала темою окремого дослідження. На теперішній час науковці лише частково торкались проблеми. Хоча ще у 1960 р. голова Ради у справах РПЦ В. Куроєдов говорив, що залишки релігійних пережитків сприяють збереженню буржуазних націоналістичних настроїв [«Проявлять бдительность, своевременно пресекать антисоветские выпады духовенства» Доклад председателя Совета по делам Русской православной церкви при СМ СССР В. А. Куроедова на Всесоюзном совещании уполномоченных, 1960 г. // Исторический архив. – 1999. – № 2. – февраль. – С. 64-91]. Укладачі першого тому збірника документів і матеріалів «Мартирологія українських церков» Осип Зінкевич та Олександр Воронин, аналізуючи національний склад єпископату Російської церкви в Україні станом на 1986 р., сподівались, що у випадку відродження українського православ’я походження декого із них, можливо, відіграє певну роль [Російська (Руська) православна церква в УРСР в юрисдикції Московської патріярхії // Мартирологія українських церков. Том 1.: Українська православна церква: документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор. і ред. О. Зінкевич, О. Воронин. – Торонто: Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1987. – С. 929].
В. Милусь зазначав, що радянський режим зараховував багатьох священиків-викладачів Волинської духовної семінарії до націоналістів, що й стало однією із причин закриття навчального закладу [Милусь В. Волинська духовна семінарія в Луцьку (1946-1964 рр.). – Рівне: «Волинські обереги», 2001. – С. 27].
Об’єктом дослідження у даній роботі є волинське православне духовенство, а предметом – еволюція його національної свідомості у воєнних реаліях та в умовах радянського тоталітаризму. З огляду на недостатню увагу науковців до питання, метою ставимо окреслити глибину національної ідентифікації і форми її вияву, для чого маємо виконати такі завдання: виявити джерела національного самоусвідомлення; вплив зовнішніх і внутрішніх чинників на процес ідентифікації; коливання рівня свідомості у різні часові проміжки; окреслити соціальний статус українських священиків.
Початок німецько-радянської війни стероризоване комуністичним режимом населення Волині у більшості сприйняло із надією на краще існування – без репресій, а також як можливість національного державотворення. Одним із перших вагомих виявів національної свідомості стала підтримка Акту проголошення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р. Єпископ Луцький Полікарп (Сікорський) видав 10 липня спеціальне архіпастирське послання, у якому привітав відроджену Українську Державу, де неодмінно постане Українська вільна православна церква [Архипастирське послання преосвященнішого Полікарпа, єпископа Луцького до всіх українців, сущих на Волині, 10 липня 1941 р. // Новий літопис. – 1961. – Ч.1. – жовтень-грудень. – С. 24].
Після цього акту на хвилі національного піднесення у низці населених пунктів краю насипано й освячено символічні могили на честь полеглих борців за волю України. Одна з таких подій відбулась 7 вересня у с. Кустин, де чин освячення виконав о. Іван Сиротенко [Хроніка // Волинь. – 1941. – Ч. 3. – 14 вересня]. Серед присутніх був і колишній посол до сейму Польщі Степан Скрипник. Через дев’ять днів у с. Дермань о. Євген Кульчинський освятив будівлю місцевої української гімназії [Хроніка // Волинь. – 1941. – Ч. 4. – 24 вересня]. Свою національну позицію о. Данило Штуль демонстрував ініціативою збору грошей на будівництво пам’ятника героям Базару. Сталося це 21 листопада у с. Заліси на Ковельщині, де священик очолював місцеву «Просвіту» [Хроніка // Волинь. – 1941. – Ч. 26. – 21 грудня].
Організаційне оформлення Автокефальної церкви знайшло активну підтримку серед патріотичного духовенства. У середині січня 1942 р. Дубенська церковна рада заявила про заходи з підпорядкування парафій митрополиту-адміністратору Полікарпу (Сікорському), як про необхідну складову власної діяльності [З церковного життя // Український голос. – 1942. – Ч. 5(20). – 29 січня]. Тоді ж до Автокефальної церкви приєдналась церковна рада Ставрова, котра об’єднувала села Ставрів, Перекладовичі, Вільмазів, Більче і Кальнятичі [Ще постанови // Український голос. – 1942. – Ч. 5(20). – 29 січня]. До Луцька у січні прибув представник Київської церковної ради, настоятель Андріївського собору о. Петро Кас’янчук [Делегат із Києва // Український голос. – 1942. – Ч. 5(20). – 29 січня]. Він звернувся до владики Полікарпа (Сікорського) з проханням приїхати у Київ або прислати єпископа-українця.
У відповідь віруючі підтримували дії патріотичного духовенства. На Йордан у Ковелі хресний хід начолі із о. І. Губою та о. Гурським нараховував майже дві тисячі осіб [Йордан у Ковелі // Український голос. – 1942. – Ч. 5(20). – 29 січня]. У Любомлі він також нараховував кілька тисяч православних, де, крім вірних з містечка, були селяни з сусідніх населених пунктів, відділ української міліції, грав духовий оркестр, а священик М. Покровський проповідував на релігійно-національну тему [Урочисте Водохреща в Любомлі // Волинь. – 1942. – Ч. 13(41). – 15 лютого]. З нагоди 24 річниці проголошення Четвертого універсалу 25 січня 1942 р. у Луцькому соборі архієпископ Полікарп у співслужінні із духовенством відправив молебень. Слово перед молебнем виголосив протоієрей Микола Малюжинський.
Першого лютого 1942 р. у Годомичах Ківецівського району проведено академію, присвячену героям Крут. Панахиду відслужив о. В. Шиприкевич, він також виголосив відповідну проповідь [Хроніка // Волинь. – 1942. – Ч. 15(43). – 22 лютого]. Таку ж акцію здійснено у Костополі, де відправляв службу о Радивонік, а голова місцевої «Просвіти» о. Васильцев звернувся до присутніх із патріотичним словом [Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО), Ф.р-28, Оп.1, Спр. 21, Арк.88-89]. Однак, далі цього справа на Костопільщині не пішла. У складі утвореної 23 лютого Костопільської церковної ради не знайшлося жодного священика [ДАРО, Ф.р-30, Оп.1, Спр. 5, Арк.31].
Більш прогресивним виявилось духовенство Вербського району. З ініціативи протоієрея Міцкевича на нараді в районній управі наприкінці лютого було постановлено відправляти богослужіння українською мовою [Хроніка // Волинь. – 1942. – Ч. 22(50). – 19 березня]. Українською відправив панахиду по Т. Шевченкові 10 березня у Пінську архієпископ Олександр (Іноземцев), проповідував о. Калинович [Хроніка Волині // Волинь. – 1942. – Ч. 32(60). – 30 квітня]. Рідною мовою за спокій душі Кобзаря молився у Покровському храмі Проскурова місцевий благочинний о. Микола Скрипник з дияконом Рижевським [Українське життя: Відзначення пам’яті Тараса Шевченка // Волинь. – 1942. – Ч. 25(53). – 29 березня]. Про розвиток українського життя на Берестейщині писала 3 травня 1942 р. газета «Волинь». Повідомлялося, що у Жабинському районі Берестейської округи діє Український комітет начолі із священиком с. Сехновичі о. Ігорем Залізняком [Хроніка Волині // Волинь. – 1942. – Ч. 33(61). – 3 травня].
Патріотичні акції, незважаючи на обмеження з боку окупаційного режиму, тривали і в середині 1942 року. Священик Данило Штуль у неділю 21 червня посвятив могилу і хрест борців за волю України у с. Заліси Заболоттівського району на Ковельщині [Хроніка Волині // Волинь. – 1942. – Ч. 50(78). – 8 липня]. Єпископ Рівненський Платон (Артемюк) у липні 1942 р. закликав підвладне духовенство впроваджувати рідну мову у відправи, відроджуючи національне православ’я [ДАРО, Ф.р-281, Оп.1, Спр.4, Арк.131]. У Малинську 17 серпня посвячено синьо-жовті прапори. Дійство відбулось після урочистої служби у присутності відділу місцевої поліції і пожежної команди [ДАРО, Ф.р-28, Оп.1, Спр.15, Арк.96].
З часом діяльність національно свідомого духовенства наштовхувалась на перешкоди як з боку нацистського режиму, так і найбільш радикальних прихильників єдності із Московською патріархією. Один із таких конфліктів за підтримки гебітскомісара стався 24 січня 1943 р. у Заславі, коли благочинний Автономної церкви о. Михайло Семенюк намагався захопити для відправ місцевий собор [ДАРО, Ф.р-281, Оп.2, Спр.2, Арк.6]. У Вишгородецькому деканаті за повідомленням від 28 січня благочинного о. С. Кострицького ситуація виглядала перспективно. Для подальшого приєднання громад до Автокефальної церкви потрібно було кілька молодих енергійних українських священиків [ДАРО, Ф.р-281, Оп.1, Спр.13, Арк.60]. Піонером Української церкви у Славутському районі став у середині 1943 р. о. Василь Міськов. Він організував у Білашеві єдину у районі українську громаду [ДАРО, Ф.р-281, Оп.2, Спр.1, Арк.32]. Брак українського духовенства відчувався і на Костопільщині. У середині 1943 р. у районі лише три громади приєднались до Автокефальної церкви. Рівненське церковне управління 1 липня призначило благочинним Степанського деканату о. Іларія Туржанського [ДАРО, Ф.р-281, Оп.1, Спр.21, Арк.10].
Зразковим священиком парафії сіл Чудниця і Янівка Гощанського району Рівненської округи вважали місцеві віруючі о. Петра Герасимчука. До прийняття ієрейського сану він протягом тридцяти років працював на культурно-освітній ниві. З призначенням священика українські відправи стали нормою, створено церковне братство [ДАРО, Ф.р-281, Оп.1, Спр.4, Арк.74]. Для організації автокефальних парафій на Крем’янеччині на початку серпня 1943 р. делеговано о. Олександра Вітенка [ДАРО, Ф.р-281, Оп.1, Спр.3, Арк.67].
Нацистські репресії 1943 р. безпосередньо торкнулись українського духовенства Волині. Ще 28 травня під час аудієнції митрополита Полікарпа (Сікорського) з генерал-комісаром Волині і Поділля Шене владиці було заявлено, що «серед духовенства Автокефальної церкви також трапляються випадки агітації за бандитизм [український визвольний рух]» [ДАРО, Ф.р-30, Оп.2, Спр.16, Арк.198]. Духовенство Автокефальної церкви стало об’єктом переслідувань окупаційного режиму, котрий вважав, що воно в силі вплинути на українських підпільників. На початку жовтня 1943 р. у Крем’янці у в’язниці перебував о. Дубицький з Шумська [ДАРО, Ф.р-30, Оп.2, Спр.32, Арк.97]. У середині місяця нацисти розстріляли в’язнів Рівненської тюрми, серед яких і кілька священиків Автокефальної церкви. Наприкінці 1943 р. польські партизани замордували о. Анастасія Абрамовича з сім’єю [Сагайдаківський Віталій, свящ. Правди не втопити. Спогади з 50-річчя пастирства: 1927-1977 рр. – Торонто, 1977. – 362 с. – С. 86].
На початку 1944 р. радянські війська витіснили німців з території Волині. Заходи радянського режиму в церковній ділянці поставили національне самоусвідомлення православного духовенства поза законом. Частина патріотичного духовенства виїхала перед наближенням німецько-радянського фронту на Захід, а ті, хто залишився, змушені були маскуватися. Лише одиниці з них виявляли свою позицію. На 1 липня 1944 р. 25 священиків і дияконів Рівненської області із 321 священнослужителя визнали, що належать до автокефальної церковної орієнтації [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.1, Арк.7]. У Локачинському районі Волинської області під час війни 16 із 19 церков належали до Автокефальної церкви. Однак у середині серпня 1944 р. усі вони визнавали владу Московської патріархії [Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), Ф.р-393, Оп.3, Спр.1, Арк.24]. Тоді ж приєднано до РПЦ Дерманський монастир Автокефальної церкви [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.435, Арк.15-16]. Український священик Микола Зелинський, настоятель у Бердичеві, у серпні 1944 р. виступав проти повторного рукоположення автокефальних священиків [Державний архів Житомирської області, ф.76, Оп.2, Спр.12, Арк.76].
Священик Василь Коробчук поширював серед віруючих відозви українського підпілля. Радянські каральні органи здійснили негласний обшук на квартирі священнослужителя. Шантажуючи виявленими антирадянськими листівками, режим домігся вербовки ієрея. У січні 1945 р. о. В. Коробчук загинув [Борщевич В. Волинський пом’янник. – Рівне, 2004. – С. 157]. Тоді ж уповноважений у справах Російської церкви у Волинській області М. Діденко повідомляв керівництву про значну кількість націоналістів серед місцевого духовенства. Це, зокрема, о. Шах, о. Тарновський, о. Карась, о. Грушко, о. Зелинський [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.1, Арк.70]. «До мене звертаються з питаннями служителі культу, серед них і єпископ, – писав уповноважений, – якою мовою служити в церквах; потрібно пам’ятати, що переклади з церковно-слов’янської українською мовою просякнуті петлюрівщиною» [Там само. – Арк.74]. В інформаційній доповіді 3 квітня 1945 р. той же уповноважений зауважував: українські священики зволікають з реєстрацією. Колишній автокефальний благочинний Заболоттівського району о. Данило Штуль ігнорував вимогу радянської влади про облік, сім місяців не з’являвся до російського єпископа о. Федір Зай [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.2, Арк.23].
Наступним кроком режиму і російської церковної влади з денаціоналізації духовенства і вірних стало рішення про вилучення з практики партитур і молитвословів з молитвою «Боже, Великий, Єдиний» [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.11, Арк.6]. Не влаштовував радянську владу і контингент абітурієнтів Луцьких богословсько-пастирських курсів (пізніше реформованих в семінарію). На думку уповноваженого, більшість із кандидатів становили ворожі радянській владі елементи [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.3, Арк.1-4]. У Менчицях Порицького району Волинської області священик М. Абрамович користувався винятковим авторитетом серед віруючих. У грудні 1945 р. у місцевій церкві відправлялось українською мовою, діяло братство, хор виконував колядки тощо [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.5, Арк.27].
У кінці 1945 р. радянські спецслужби здійснили арешти групи священиків Межирицького району, котрі підтримували зв’язок з українським підпіллям [Стенограмма совещания секретарей обкомов КП(б)У, начальников облуправлений НКВД, НКГБ, командующих военных округов от 14 февраля 1946 г. // Український здвиг: Волинь. 1919-1955. Документи і матеріали / Упор. Володимир Сергійчук. – Київ: Українська видавнича спілка, 2005. – С.587]. У Свято-Василівській церкві м. Володимир-Волинський у середині 1946 р. представники радянської влади виявили контрреволюційну літературу, яку переховував о. Герштанський. У приміщенні Миколаївського храму міста радянські клерки знайшли 6 примірників «Молитви за Україну». Настоятель храму о. Марковський служив українською [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.5, Арк.75]. Уповноважений М. Діденко зауважував також, що на погостах церков у селах Шельвів Локачинського та Озденіж Луцького районів та в інших населених пунктах збереглись символічні могили на честь «українсько-німецьких банд» [Там само, Арк.72].
Протягом перших років радянської влади на Волині зберігались елементи націотворчих чинників у церковному житті. Уповноважений у Волинській області М. Діденко, підсумовуючи результати першого кварталу 1947 р., зазначав, що більшість духовенства області відправляло українською мовою і спроби єпископа Варлаама (Борисевича) змінити ситуацію виявились одноразовими і неефективними [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.7, Арк.36]. Так, у с. Сільце існував окремий церковний хор для виконання церковних піснеспівів українською мовою, який очолював його регент Яременко, що був «по духу націоналіст» [Там само, Арк.33]. Сам же єпархіальний архієрей, на думку уповноваженого, протегував священикам-націоналістам.
Окремим напрямком заходів режиму з денаціоналізації духовенства і віруючих стало вилучення примірників журналу «Церква і нарід» з парафіяльних бібліотек. На 10 квітня 1947 р. перевірено 92 церкви Волинської області і вилучено 2086 примірників видань, серед них більшість становили числа журналу [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.7, Арк.56]. За підрахунками єпископа Варлаама (Борисевича) у червні 1947 р. в усіх 150 православних парафіях Крем’янеччини відправи здійснювались українською, а в Волинсько-Рівненській – у 297 церковно-слов’янською і в 388 частково або ж повністю українською [Борщевич В. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві рр. ХХ ст.). – Луцьк: РВВ «Вежа» Волинського державного університету імені Лесі Українки, 2000. – С. 235].
Певний час режимові не вдавалось росіянізувати навчально-виховний процес у Волинській духовній семінарії. Протягом 1946/1947 навчального року викладання здійснювали українською мовою [ДАВО, Ф.р-393, Оп.2, Спр.4, Арк.13]. Також режим фіксував низку випадків участі дітей православних священиків краю у визвольному русі. У звіті за Четвертий квартал 1947 р. уповноважений М. Діденко серед таких назвав о. Антонія Огородника та о. Сидора Вакуловича [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.6, Арк.115].
Поступово радянській владі репресіями та створенням неможливих умов праці вдалося позбутись українського духовенства. Наприклад, священики о. І. Галюк та о. В. Дубневич змушені були виїхати у Кіровоградську єпархію [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.9, Арк.47]. Незначна кількість із тих, хто залишився на Волині, усе ж продовжували пасивно демонструвати українську позицію. У травні 1948 р. уповноважений виявив у с. Порськ Голобського району елементи української національної символіки в оформленні інтер’єру храму та хрестів на могилі священика і біля церкви [Там само. – Арк.51]. Настоятель о. Ігор Трилеський був рукоположений у 1943 р.
Станом на 6 жовтня 1948 р. М. Діденко нарахував у Волинській області 51 священика і диякона, ворожого радянській владі. Критеріями відбору стали: факт переселення з Холмщини і Підляшшя, перебування на окупованій території, висвята Полікарпом (Сікорським), приналежність до Автокефальної церкви, участь дітей чи родичів в УПА [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.9, Арк.174-183]. У січні 1949 р. уповноважений облікував 27 священиків, рукоположених митрополитом Полікарпом [ДАВО, Ф.р-393, Оп.3, Спр.11, Арк.9].
Радянські спецслужби ще у 1950 р. констатували зв’язок волинського духовенства з «українськими націоналістами» [Архів УСБУ у Волинській області, Спр.453, Арк.10]. Не вдалось побороти українськість і в стінах Волинської духовної семінарії. Протягом 1953/1954 навчального року керівництво навчального закладу змушене було визнати, що курс російської мови пройдено у скороченому варіанті через недостатні знання мови вихованцями семінарії [ДАВО, Ф.р-393, Оп.2, Спр.45, Арк.16]. Коли ж єпископ Паладій (Камінський) з метою удосконалення навчально-виховного процесу семінарії запропонував поповнити новими кадрами викладацько-виховательський колектив, влада відреагувала негативно. Уповноважений Богданов запитував 3 лютого 1956 р. у рівненського колеги П. Дубовика про політичну благонадійність о. Олексія Остапчука, о. Івана Ворони, о. В’ячеслава Фабіанського, о. Миколи Закидальського, о. Серафима Жолткевича, о. Володимира Сендульського та о. Євгена Паленка [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.92, Арк.23]. Оскільки усі перераховані ієреї належали у роки війни до Автокефальної церкви, їх включення у корпорацію викладачів виявилось неможливим.
Протягом тривалого часу представники духовної верстви залишались потенційно сприйнятливими до ідей національного самоусвідомлення. Наприклад, у 1957 р. із 118 сестер Корецького монастиря 113 (96%) були українками за національністю [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.94, Арк.36]. Через рік у звіті про обитель уповноважений писав про наявність серед сестер трьох груп, котрі борються за владу. Одна із найвпливовіших складалась із черниць місцевого походження під керівництвом Марії Одар’євої, у минулому пов’язаної із українським підпіллям. «Ця група, без сумніву, – підсумовував уповноважений, – надихається зі сторони буржуазно-націоналістично настроєних елементів» [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.94, Арк.11].
Символічною постаттю українського духовенства у радянських документах 1958 р. виступив о. Афіноген Павлюк. Голова Мізоцького райвиконкому Користін 4 червня у листі уповноваженому П. Дубовику повідомляв про антирадянську діяльність священика. Він не лише проповідував ідеї Полікарпа (Сікорського), продовжував відправляти у храмі с. Устенське-ІІ (с. Дермань) Мізоцького району українською мовою, незважаючи на розпорядження єпархіального архієрея про запровадження церковно-слов’янської, але й виказував незадоволення існуючим державним ладом, поширював проамериканську пропаганду, засуджуючи молодь, котра вступає у комсомол і вірив, що прийде час і в школах викладатимуть Закон Божий [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.110, Арк.175-176]. Усі перераховані якості не влаштовували радянську владу і від імені райвиконкому її голова наполягав на позбавленні о. Павлюка сану.
Українськість волинських священиків виявлялась також у випадках, коли громади вимагали від настоятеля відправ рідною мовою. У Новому Корці священик Давидович обіцяв громаді служити українською, якщо його приймуть на парафію [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.118, Арк.53]. У даному випадку переміг єпархіальний архієрей, котрий направив у Корець о. Ярослава Антонюка для приборкання «українсько-націоналістичних пристрастей» [Архів Луцько-Волинського єпархіального управління (далі – АЛВЄУ), колекція документів]. Про «націоналістичне» минуле пригадувала радянська влада й у випадку втрати контролю над священнослужителем.
Весною 1963 р. загострилось питання стосовно функціонування Троїцького собору у Луцьку. Одним із об’єктів наступу режим обрав першого соборного священика о. Дмитра Павловича. У березні 1962 р. газета «Радянська Волинь» надрукувала фейлетон, присвячений «проступкам» о. Павловича. Насамперед, пригадано минуле отця, його виступи на підтримку самостійної України у роки війни, антирадянські проповіді, за які отримав від митрополита Олексія (Громадського) нагороду золотим наперсним хрестом [Костецький Д., Сенченко Л. Отець Дмитро Многогрішний // Радянська Волинь. – 1962. – 13 березня]. Уповноважений А. Федулов у листі керівництву 16 березня 1962 р. вимагав усунути ієрея з посади настоятеля [ДАВО, Ф.р-393, Оп.2, Спр.95, Арк.79-81].
У 1963 р. максимального напруження сягнула ситуація навколо Волинської духовної семінарії у Луцьку. Одним із засобів тиску режиму стало створення штучного дефіциту абітурієнтів. Так, серед аргументів з недопущення вступників лунало звинувачення їх у націоналізмі [ДАВО, Ф.р-393, Оп.2, Спр.100, Арк.150]. Подібні закиди адресовано й о. Ф. Чумаку. У середині 1964 р. він трудився у с. Четвертня Ківерцівського району, де, за словами уповноваженого, гуртував навколо себе фанатиків і різні нелояльні елементи з націоналістичним духом [ДАВО, Ф.р-393, Оп.2, Спр.103, Арк.87].
У випадку о. В. Ракса парафіяни стимулювали національну свідомість священика. Під час призначення у Млинів у грудні 1964 р. парафіяльна рада містечка поставила однією із вимог до майбутнього настоятеля відправлення служб українською мовою. Не вдалось вияснити як вирішили мовне питання, однак з липня 1965 р. о. В. Ракс мав обслуговувати млинівську парафію [ДАРО, Ф.р-204, Оп.11, Спр.568, Арк.200].
Для старости Рівненської Успенської церкви В. Борачука уміщення у притворі ікони-картини Івана Гонти, котрий молиться, коштувало статусу церковнослужителя. Проти національних мотивів виступив протоієрей Григорій Коршун та обласний уповноважений Г. Личковаха. У заяві 28 грудня 1971 р. Раді Міністрів УРСР Володимир Борачук намагався пояснити позицію [ДАРО, Ф.р-204, Оп.12, Спр.196, Арк.1]. Однак, звернення до влади не допомогло колишньому старості.
Широкомасштабні заходи радянської влади у національному питанні не змогли остаточно зняти на Волині українську проблему з порядку денного. У плані роботи на 1981 р. апарат уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Рівненській області на перше півріччя передбачав постійний контроль за формуванням складу виконавчих органів церковних громад, аби до них не обирались особи у минулому пов’язані із оунівським підпіллям [Поточний архів відділу у справах релігій при Рівненській обласній державній адміністрації, колекція документів]. За спробу «оживити націоналістичні тенденції» у 1981 р. режим позбавив можливості служити в Олександрії Рівненського району о. Сергія Кульчинського [Там само]. Протягом 1983 р. уповноважений у Рівненській області домігся виведення із парафіяльних ревізійних комісій і виконавчих органів релігійних громад 269 осіб, раніше засуджених або колишніх бандпосібників [Там само].
Національні і соціально-політичні зміни другої половини 80-х рр.м.ст. безпосередньо вплинули на церковне життя Волині. Міська громадськість та члени Клубу української мови імені Т. Шевченка у Луцьку 6 березня 1989 р. звернулись з проханням до архієпископа Варлаама (Іллюшенка) відправити українською мовою панахиду по Кобзареві [АЛВЄУ, колекція документів].
Уже 8 жовтня того ж року на загальних сходах мешканців Луцька вирішено утворити громаду УАПЦ. За це висловилось 3 тисячі присутніх [Телеграма митрополиту Мстиславу (Скрипнику) церковного комітету громади УАПЦ у м. Луцьку, 8 жовтня 1989 р. // Наша віра. – 1989. – № 2-3. – жовтень-листопад. – 16 с. – С. 7]. Для потреб вірних планували використати Братську Чеснохресну церкву. Організаційно Українська автокефальна церква оформилась на соборі у Львові 20 жовтня 1989 р. Очолив УАПЦ владика Іоан (Бондарчук). Одним із перших її священиків у Волинській області став настоятель церкви с. Маяки Луцького району протоієрей Василь Цибуля [АЛВЄУ, колекція документів]. Події 90-х рр. м. ст.. поглибили розмежування волинського духовенства на національно-свідоме і проросійське.
Висновки
Національна ідентичність волинського духовенства в роки війни виразилась в участі у державницько-патріотичних акціях, організації та розбудові Автокефальної церкви, у запровадженні української мови у відправах. Така позиція священнослужителів стала причиною репресій з боку нацистів, польських і радянських партизан. У післявоєнні роки, незважаючи на переслідування і репресії, значна частина духовенства зберігала національне «я», відповідно усвідомлюючи парафіян, що сприяло створенню парафій Автокефальної церкви наприкінці 80-х рр. м. ст.. Соціальний статус українського духовенства залишався високим, попри політичні реалії.
Анотації
Стаття Володимира Борщевича «Вияви національної тотожності православного духовенства Волині у 40 – 80-х рр. ХХ ст.» присвячена специфіці вираження національної ідентичності представниками волинського духовенства в роки війни та добу радянського тоталітаризму. Автор робить спробу простежити форми демонстрування національного «я» священиками Волинсько-Рівненської єпархії, глибину усвідомлення націокультурної відмінності. У наукове використання вводяться раніше невідомі та маловідомі архівні джерела і матеріали.
Джерело: uars.info