Доводилося вже писати про УПЦ як про церкву Шредингера, що, подібно до кота в уявному квантовому експерименті, який є одночасно живим і мертвим залежно від погляду спостерігача, так само водночас перебуває в двох станах: проросійському і проукраїнському.
Тому твердження, що в УПЦ (МП) «всі колабораціоністи», таке ж хибне, як і протилежне твердження, що «всі патріоти». Взагалі, будь-яке сприйняття УПЦ як цілісної, єдиної інституції — лише вдавання бажаного за дійсне, відірване від реальності. І справа геть не в наявності різних думок чи дискусії.
Священноначалля УПЦ постійно повторює тези про те, що «УПЦ і досі залишається єдиною силою, яка реально об’єднує всю Україну», «Наша Церква об’єднує усю Україну. Вона є Церквою українського народу». «УПЦ об’єднує як підконтрольні, так і непідконтрольні українській владі території». Причому звучить нагадування: «те, що стосується Церкви, не виправляється через компроміси: нема нічого середнього між істиною і неправдою».
Проте реальність суперечить цій безкомпромісності. Наразі в УПЦ співіснують (точніше, вважається, що співіснують) представники з прямо протилежними взаємно виключними цінностями та поглядами.
- Існують щирі патріоти України і відверті колабораціоністи, для яких, за їхнім власним зізнанням, «Україна давно вмерла».
- Існують ті, хто благословляє українців на захист Батьківщини від агресора, і ті, хто вітає вторгнення російських військ, благословляє російських окупантів та сподівається, що вони займуть усю територію України. І разом вони співіснують з тими, хто мовчить, і на п’ятому році вбивств та руйнувань так і «не помітив» війни та досі не знає, хто агресор.
- Існують ті, хто проклинає Сталіна, і ті, що вважають, що «критикувати Сталіна та його діяльність – це означає хулити Духа Святого»
- Існують ті, хто не поминає Кирила, вважаючи його відступником, – з тими, хто вважає відступником та розкольником Онуфрія і не поминає його.
- Існують ті, хто вважає УПЦ «абсолютно незалежною», без жодних «МП» і ті, хто стверджує, що «нічого не змінилося», і ті, хто прямо вважає себе РПЦ, категорично без жодних «У».
Цікаво, що деякі архиєреї обурюються, коли хтось забуває про «МП», бо для них цей зв’язок є чимось аксіоматичним, сакральним чи не квінтесенцією їхньої віри; інші ж дорікають за додавання «МП», запевняючи, що не мають до нього жодного стосунку. У таких випадках раджу робити зауваження колегам, зокрема членам Синоду, що стверджують, що «ті зміни, вони нічого не міняють…» і УПЦ надалі «залишається частиною РПЦ». Скажіть прямо, що ваші колеги брешуть, і спростуйте передусім їхні твердження. Втім, за весь час охочих «постояти в правді» не знайшлося. Зручніше мовчати і ствердно кивати головою на протилежні речі і співслужити разом.
Ще більш абсурдно, коли різні члени одного Синоду УПЦ стверджують прямо протилежні речі. Священноначалля жодне з цих тверджень не спростовує. Отже, спікери УПЦ (МП) повинні знову і знову демонструвати майстер-клас двоєдумства: «говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, щойно він знову знадобився, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш – все це абсолютно необхідно».
Лише з позиції двоєдумства можна бачити й вірити, що «В УПЦ немає внутрішнього розколу і Церква залишається єдиною». Майстер-клас «правильного» поводження з інформацією демонструє речник УПЦ, митр. Ніжинський Климент (Вечеря), член Синоду УПЦ та, власне, голова інформаційно-просвітницького відділу. Коли його запитали про колаборантську діяльність членів Синоду УПЦ, він відповів, що не переглядає сепаратистські ресурси. Коли ж зауважили, що зазначена інформація – з офіційної заяви Міністерства культури України, виявилося, що у митрополита «на все, що це міністерство нагадує – алергія. Це офіційна позиція». Ось такий інформаційний відділ, церковне втілення Орвелловського «Міністерство правди», що за допомогою ігнорування одних фактів та підробки інших, відповідало за те, щоби щоб показати схвалену Партією версію подій та стверджувати ідею про її непомильність.
Не помічає реальності не лише митр. Климент. Інший член Синоду, митр. Бориспільський Антоній (Паканич), керуючий справами УПЦ, досі не лише не засудив, а й навіть не помітив російської агресії чи окупації. Не знаючи, хто є нападником, і хто «творив злочини нелюдства» в Бучі, Ірпені та Гостомелі (можливо, прибульці?), він звертається «до всіх, від кого це залежить» і говорить про війну, наче це якесь стихійне лихо: «бойові дії на території України».
Свого часу власна паства намагалася допомогти митр. Антонію розплющити очі. Так, 6 березня, Свято-Воскресенська парафія разом з настоятелем закликала свого правлячого архиєрея скликати Священний Синод УПЦ, поставити питання про повний розрив зв’язків з РПЦ і утворення незалежної церкви. Митр. Антоній відповів, що це було б «сумнівним заходом», і закликав до збереження єдності Церкви. У результаті 17 липня 2022 року відбулися загальні збори, де за приєднання до ПЦУ проголосували 780 осіб, а 1 голос – проти. Інформаційний відділ УПЦ на чолі з митр. Климентом трактував перехід як «захоплення». Ось вона, та сама «цілкова віддана готовність казати, що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна», описана Орвеллом.
Предстоятель УПЦ Онуфрій в перший день повномасштабної війни, 24 лютого, закликав до захисту України та звернувся до «президента Росії негайно припинити братовбивчу війну». Проте цей текст був фактично дезавуйований уже 28 лютого зверненням Синоду УПЦ за підписом того ж митр. Онуфрія, в якому вже зник винуватець та проводилась теза про «дві сторони протистояння», відповідно, і звернення було адресоване до обох сторін: «війна прийшла на нашу рідну українську землю» (звідки прийшла – невідомо, може стихійне лихо); «тривають бойові дії між військами РФ та ЗСУ» (може, щось не поділили між собою); «звертаємось до Президента України Володимира Олександровича Зеленського та Президента Російської Федерації Володимира Володимировича Путіна» (причому, згідно з правил риторики, перший адресат має більшу відповідальність, ніж другий); «гріху збройного протистояння двох наших братніх народів» (тобто, немає нападника та жертви, агресії та захисту – просто «протистояння»).
Митрополит Онуфрій зазвичай не помічає навіть рекордні російські атаки на власне кафедральне місто, включно з ударами по Києво-Печерській лаврі. Він мовчить. Проте мовчання також необхідно «правильно» інтерпретувати: «мовчання Блаженнішого голосніше за будь-які слова і заяви». Інший член Синоду УПЦ, багаторічний намісник Києво-Печерської лаври митр. Вишгородський Павел (Лебідь), говорячи про удар по Лаврі, зазначив, що «це робить диявол», а от росіяни, з його слів, — навпаки — співчувають.
Синод УПЦ і за чотири роки досі не помітив захоплення власних єпархій у Криму і на Донбасі, здійсненого РПЦ у 2022 році. Синод УПЦ не помітив, як його постійний член, митр. Сімферопольський Лазар (Швець) навесні 2014 року радо допомагав окупантам у Криму і щорічно сердечно вітав «з Днем флоту нашої Вітчизни» командування російського флоту – тих, хто посилав бомби на українські міста. Не помітили його колеги з Синоду УПЦ і те, як Лазар перестав поминати митр. Онуфрія і як у 2022 році він особисто звернувся з проханням до патр. Кирила «перевести Симферопольську єпархію в безпосереднє канонічне й адміністративне підпорядкування Патріарху Московському» і вийшов з УПЦ. Неможливо повірити, втім, митр. Лазар і надалі лишався членом Синоду УПЦ аж до 2023 року, коли його вивели просто «у зв’язку з неможливістю брати участь у засіданнях Священного Синоду». Синодали УПЦ не помітили і того, що митр. Лазаря звільнили і замінили на митр. Тихона (Шевкунова) в тому ж 2023 році, й надалі, аж до його смерті в січні 2026 року, вважали керуючим Сімферопольською єпархією того, хто добровільно відрікся від УПЦ. До речі, інший багаторічний член Синоду УПЦ, митр. Донецький Іларіон (Шукало), якого також звільнив патр. Кирил «з огляду на стан здоров’я» ще в 2024 році в УПЦ й надалі вважається керуючим Донецької єпархії.
Цікаво, що Синод УПЦ, який зібрався невдовзі після захоплення патр. Кирилом єпархій УПЦ, прийняв постанову, де зазначено: «Слід назвати речі власними іменами: ініціатори і виконавці церковного рейдерства є відвертими духовними ворогами Української держави [… ] Адже “Бог зневаженим не буває”» (Гал. 6:7)». Можна було б подумати, що ці сміливі слова були адресовані церковному рейдеру, патр. Кирилу, але ні! Мова в тесті Постанови йшла про розрив договору оренди приміщень державної власності Києво-Печерської лаври, а зовсім не про захоплення власних єпархій.
Відсутність роками реакції на захоплення сотень парафій і десятків монастирів діагностично контрастує з реакцією на будь-який добровільний перехід громади чи клірика до ПЦУ. За лічені години з’являються циркуляри із заборонами, в екстреному телефонному режимі збирається Синод, летять листи до різноманітних організацій усього світу з відповідною риторикою про «розпалювання релігійної ворожнечі» та «зрадників». 15 грудня 2018 року митрополити Олександр (Драбинко) та Симеон (Шостацький) взяли участь в Об’єднавчому соборі, а вже 17 грудня 2018 року в резиденції Предстоятеля УПЦ відбулося позачергове екстрене засідання Синоду УПЦ, яке постановило «за ухилення у розкол та грубе порушення архиєрейської присяги звільнити […] з посади, заборонити у священнослужінні та підкреслити, що євхаристичне спілкування з ним відтепер припиняється». Іронічно, що під текстом цієї постанови стоїть підпис і раніше згаданого митр. Лазаря (Швеця).
16 березня 2022 священик Роман Личак із парафією заявляє про перехід до ПЦУ, а вже наступного ранку, 17 березня, не забарилося прокляття з боку митр. Черкаського Феодосія (Снігірьова): «Краще б тобі, Юдо, зраднику, й не народжуватися на цьому світі». У захопленні ж цілих єпархій і переході сотень кліриків у РПЦ ані церковного рейдерства, ані жодних порушень архієрейської присяги, ані жодних Юд чи зрадників Синод УПЦ не помічає і досі. Неймовірно вибіркові властивості зору архипастирів УПЦ. Як тут не згадати Христовий заклик: «Залиште їх: це сліпі пастирі сліпих. А коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму» (Мф. 15:14; Лк. 6:39).
Наполегливе бажання тримати власну церкву, наче того «мертво-живого» кота Шредингера, в стані про/анти-російської невизначеності може пояснити й інше діагностично значуще явище – засекреченість синодальних рішень, якій могли б позаздрити певні таємні товариства. Останні журнали Синоду були опубліковані в 2018 році, а останній річний звіт УПЦ – в 2022 році. Виявляється, ця інформація є засекреченою не лише від вірян, а й від більшості єпископату. Зрештою, без публічної фіксації рішень простіше не помічати будь-який факт, що став незручним саме зараз, і витягти його з забуття, щойно він знову знадобиться. Як ці таємничість і невизначеність відповідають євангельському: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37) — питання риторичне.
А щодо «єдності УПЦ», напевно, ніщо так не спростовує цей міф, як ставлення її єрархів до Росії. Найчастіше риторику і дії визначають не походження, територія чи обставини, а власні цінності. Скажімо, митр. Митрофан (Юрчук), будучи митрополитом Луганським з 2012 до своєї смерті в 2021, забороняв клірикам підтримувати бойовиків та російську армію і активно допомагав із звільненням із полону українських військовослужбовців. Попри тиск та спокуси, «він так ніколи і не опустився до братання з окупантами», як зазначив речник ПЦУ, митр. Євстратій (Зоря).
Митрополит Донецький Іларіон (Шукало), член Синоду УПЦ, навесні 2014 року закликав жителів Донеччини: «Зупиніться! Перестаньте розпалювати ворожнечу і неприязнь до кого б то не було! […] Припиніть руйнувати свій край зсередини!». І загалом, перебуваючи в окупації, радше зберігав зовнішню відстороненість від окупантів, за що російські Z-активісти звинувачували його в недостатній лояльності, небажанні просувати «русский мир» і в очікуванні повернення України. В той самий час його симферопольський колега, також член Синоду УПЦ, митр. Лазар (Швець), всіляко сприяв проросійській пропаганді в Криму, радо вітав окупантів, підтримував збройні сили Росії проти України та анексію Криму. До речі, обидва синодали – із Західної України: Львівщини та Тернопільщини відповідно.
Слід згадати і події повномасштабного російського вторгнення 2022 року. Митрополит Сумський Євлогій (Гутченко), уродженець Одеси, у перший же день вторгнення, 24 лютого, перебуваючи в Сумах — місті, що було в оточенні, з російськими танками в околицях і яке, на думку експертів, «ось-ось впаде» — не чекаючи вказівок згори, засудив «політичне керівництво Росії, [що] прийняло рішення про військову атаку суверенної території України», закликав підтримати ЗСУ та організував допомогу при єпархії. 28 лютого, коли російська техніка готувалася увійти в центр Сум, з’явилося Звернення духовенства Сумської єпархії: «24 лютого 2022 року збройні сили Російської Федерації без оголошення війни віроломно вторглися на територію України […] Цієї страшної хвилини випробувань ми висловлюємо повну підтримку нашій Батьківщині – Україні […] Ми молимося за українську державну владу, за Збройні сили України і за всіх, хто сьогодні зі зброєю в руках став на захист України. Ми готові надати українському війську усю можливу допомогу. […] Засуджуючи злочинну і жорстоку війну, розв’язану Російською Федерацією проти України та українського народу, і фактичну її підтримку Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом […] відтепер припиняємо поминання Патріарха». Суми вистояли! До речі, митр. Євлогій став першим архиєреєм в УПЦ, який припинив поминати патр. Кирила. Можна ще згадати, що 14 березня 2014 року, після захоплення Криму, він організував допомогу українським військовослужбовцям у Севастополі, чия частина була заблокована, а 7 серпня 2014 року він звернувся до Путіна із вимогою зупинити військову ескалацію «щоб жодна крапля людської крові не пролилася на благословенній стародавній Сумській землі!».
В той самий час, колега митр. Євлогія по тиловій частині Сумської області, митрополит Роменський Іосиф (Масленіков), радо готувався зустрічати «освободителей». Згодом він благословлятиме російських військових, які воюють проти України. В ще більш безпечній Вінниччині, митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких) так само чекав російських «освободителей», що «нарешті розправляться з нациками», і заспокоював оточуючих, що треба лише трохи перечекати. Намісник Києво-Печерської лаври, член Синоду митр. Павел (Лебідь) щиро радів окупації Херсона: «Вже сьогодні Херсон благовіствуй радость велію, там уже і прапори російські скрізь». У митрополії УПЦ про радість цих та інших архиєреїв добре знали, як знали і про власних «ждунів», які чекали, як воно буде, втім, жодних зауважень чи намагань щось змінити у священноначалля УПЦ не було.
Ось така насправді «Церква, яка об’єднує мільйони громадян України». Що це за «єдність» і чи потрібна взагалі така єдність – питання риторичне. Насправді ж заклики бачити «єдність» в існуванні несумісних і взаємовиключних і явищ радше нагадують наполегливу спробу священноначалля УПЦ поєднати Христа з Веліяром. Але «що може бути спільного в праведності з беззаконням? Що спільного між світлом і темрявою?» (2 Кор. 6:14).
Джерело: risu.ua