Після початку війни Росії проти України від Російської православної церкви багато спостерігачів і парафіян чекали хоча б стриманого, але антивоєнного висловлювання: як християнська релігійна організація, вона могла засудити агресивну війну як аморальне явище.
Більше того, антивоєнної позиції вимагають дотримуватися церковних документів: згідно з Соціальною концепцією РПЦ, церква не може співпрацювати з державою, яка розв’язала агресивну війну (п. ІІІ.8), і має стати на бік жертви “явної агресії” (пункти ІІ.4, XVI.1). Як мінімум, йдеться у концепції, церква має проаналізувати конфлікт щодо справедливості ведення бойових дій – або визначити його як агресивний (п. VIII.3).
Але РПЦ не просто не засудила військових дій, а й благословляє учасників вторгнення: зокрема, співробітників Збройних сил РФ та представників Росгвардії. Ці дії церкви стали для багатьох її представників настільки неприйнятними, що вони збираються покинути її. Першим приходом, який офіційно оголосив про вихід із Московського патріархату, стала громада в Амстердамі . Другим – Хрестовоздвиженська парафія в італійській Удіні, яка очолює його священик Володимир Мельничук оголосив про перехід до Константинопольського патріархату.
Які ще церкви віддалилися від Москви під час війни та можуть вийти зі складу РПЦ, з’ясовував кореспондент Цього Часу.
Втрата України
Не підтримавши свою паству в Україні від самого початку війни, Московський патріарх Кирил почав стрімко її втрачати. Предстоятель Української православної церкви митрополит Київський Онуфрій публічно просив главу РПЦ заступитися перед президентом Росії Володимиром Путіним за мирних мешканців українських міст, які страждали від обстрілів і бомбардувань. Проте патріарх Кирил не лише не закликав припинити воєнні дії, а навіть не висловив співчуття православним, які постраждали від війни. Натомість він публічно співчував, наприклад, жертвам авіакатастрофи в Китаї та загиблим унаслідок вибуху на Кубі, але не загиблим і пораненим у Харкові, Бучі чи Маріуполі. Патріархія також опублікувала співчуття Кирила з приводу загибелі російського військового священника Олега Артемова. Натомість на смерть невійськових українських священнослужителів УПЦ Московського патріархату — архімандрита Галактіона (Вуйченка), а також насельників Святогірської лаври ієромонаха Арістокла (Хвощини) і черниці Варвари (Кисель) — патріарх жодним чином не відреагував.
Саме те, що патріарх Кирил сказав — і ще більше те, чого він не сказав — у перші тижні війни, змусило багатьох священників Московського патріархату в Україні переосмислити своє ставлення до нього. Ще в лютому почалися масові відмови від поминання патріарха Кирила за богослужіннями, а близько 400 священнослужителів підписали звернення до давніх патріархатів із проханням провести над ним церковний суд. Водночас численні громади почали переходити з Української православної церкви (Московського патріархату) до незалежної Православної церкви України. Лише за три з половиною місяці після 24 лютого такий перехід здійснили вже 424 громади. Це найвищий темп переходів у новітній історії українського православ’я. Для порівняння: після надання ПЦУ автокефалії та вручення Томосу у 2019 році за перші шість місяців до неї перейшло трохи більше ніж 500 громад.
Зрештою предстоятель Української православної церкви (Московського патріархату) митрополит Онуфрій вирішив скликати Помісний собор і розірвати відносини з Москвою. У перші дні після Собору залишалося незрозумілим, наскільки щирими були його наміри і чи не приховувала це рішення спробу обійти закон України про перейменування релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресорі. Однак після нещодавнього рішення Російської православної церкви анексувати єпархії УПЦ (МП) у Криму стає дедалі очевидніше, що віддалення, а можливо, і остаточний розрив між митрополитом Онуфрієм та патріархом Кирилом є неминучими.
Втрата України стане для РПЦ надзвичайно відчутною, адже йдеться приблизно про 12 тисяч громад — близько 34 % від їхньої загальної кількості. Загалом Московський патріархат налічує близько 35 тисяч громад, із яких у самій Росії розташовано лише приблизно 17 тисяч. Із решти шести тисяч громад близько половини знаходяться в Білорусі та Молдові — приблизно по 1500 у кожній країні. Ще близько трьох тисяч громад розкидані по різних країнах світу.
Литовська автономія
Окрім України, Московський патріархат ризикує втратити й Литву. Нині там діє Віленсько-Литовська єпархія Російської православної церкви, яку очолює митрополит Інокентій. Назва «Віленська» походить від дореволюційної назви Віленської губернії й підкреслює колишню належність Литви до Російської імперії.
На початку березня 2022 року троє священників єпархії — Гінтарас Сунгайло, Віталіус Даупарас і Віталіус Моцкус — відкрито виступили проти війни в Україні. У непублічний спосіб вони звернулися до митрополита Литовського Інокентія з проханням дозволити їм припинити поминання патріарха Кирила під час богослужінь. Неофіційно такий дозвіл вони отримали.
Згодом і сам митрополит Інокентій дистанціювався від агресивних дій Росії щодо України. «Позиція Православної Церкви в Литві залишається незмінною — ми рішуче засуджуємо війну Росії проти України і молимо Бога про її якнайшвидше припинення. Як ви вже, напевно, помітили, ми з патріархом Кирилом маємо різні політичні погляди та різне сприйняття нинішніх подій. Його політичні висловлювання щодо війни в Україні — це його особиста думка. Ми в Литві з нею не погоджуємося», – заявив ієрарх 18 березня. Крім того, митрополит додав: «Ми й надалі прагнутимемо ще більшої церковної самостійності».
Як зазначає теологиня та координаторка групи «Християнська візія» Наталля Василевич, ця заява була ухвалена на єпархіальних зборах. Водночас її ухвалення відбувалося непросто: більшість духовенства виступала проти настільки різких формулювань. При цьому саме ті троє священників, які першими виступили проти війни в Україні, підтримали митрополита Інокентія. Проте вже через місяць саме він усунув їх від служіння.
Більше того, за словами Наталлі Василевич, після цього щодо цих священнослужителів у єпархії розгорнулася справжня кампанія переслідування. За них молилися як за «заблукалих», а подекуди навіть публічно закликали Бога «дарувати їм розум». На думку теологині, таким чином митрополит Інокентій прагнув забезпечити собі спокійну старість, усунувши нелояльних священнослужителів. Втім, уже цього року йому, найімовірніше, доведеться залишити свою посаду: Інокентію виповнюється 75 років, а відповідно до статуту РПЦ він повинен подати прохання про звільнення на спокій. Ймовірним наступником митрополита називають його помічника — вікарного єпископа Тракайського Амвросія. Експерти вважають, що шанси Амвросія очолити Литовську єпархію є високими навіть у тому випадку, якщо в Литві буде ухвалено закон, відповідно до якого главою Церкви може бути лише громадянин цієї країни. Цей законопроєкт було внесено до парламенту ще 2019 року, однак досі не ухвалено. І Наталля Василевич, і релігійний оглядач DW Костянтин фон Еггерт вважають Амвросія проросійським.
Після усунення від служіння та публічного осуду священники Гінтарас Сунгайло, Віталіус Даупарас і Віталіус Моцкус вирішили залишити Російську православну церкву й перейшли до Константинопольського патріархату. Окрім них, Московський патріархат можуть залишити ще до десяти священнослужителів. Засоби масової інформації називають імена Георгія Ананьєва, Володимира Селявка, Віктора Мініотаса та Георгія Цибуревкіна. За словами Наталлі Василевич, загалом у Литовській єпархії налічується близько 60 кліриків. Якщо ж її залишать десять священників, це означатиме втрату приблизно 16 % місцевого духовенства.
У другій половині травня прем’єр-міністерка Литви Інгріда Шимоніте звернулася з листом до Вселенського патріарха Варфоломія, попросивши його посприяти православним клірикам Литви, які бажають залишити РПЦ. Фактично це означає створення альтернативної церковної структури, адже переходити цим священникам наразі нікуди. З канонічного погляду це можливо, оскільки рішення про скасування дії Грамоти 1686 року щодо передачі Москві права висвячувати Київських митрополитів поширюється також і на Литву. Цей акт Вселенський патріарх Варфоломій скасував у 2018 році, що згодом відкрило шлях до надання Томосу Православній церкві України. Історично це пояснюється тим, що у XVII столітті резиденція Київських митрополитів нерідко знаходилася саме у Вільнюсі — політичному центрі Великого князівства Литовського.
Наприкінці травня 2022 року патріарх Кирил заслухав доповідь митрополита Інокентія щодо можливості надання Православній церкві в Литві ширшого автономного статусу. Священний синод РПЦ навіть створив спеціальну комісію для підготовки проєкту такого статусу. Водночас до її складу не було включено жодного представника Литовської церкви. На думку Наталлі Василевич, обговорення розширення автономії є не чим іншим, як спробою втримати литовську владу від підтримки створення в країні альтернативної церковної структури — церкви Константинопольського патріархату.
Що ж до можливих фінансових наслідків автономії, експертка не бачить тут жодних особливих труднощів для жодної зі сторін. Литовські громади не перераховують коштів Москві, так само як Москва не фінансує свої структури в Литві. Загалом Віленсько-Литовська єпархія є фінансово самодостатньою. Після розпаду Радянського Союзу, відповідно до закону про реституцію, православній церкві було передано нерухомість в історичному центрі Вільнюса. Сьогодні єпархія здає ці будівлі в комерційну оренду й таким чином забезпечує власне фінансування. Цю інформацію підтверджує й інший співрозмовник «Настоящего Времени» — Сергій Чапнін, колишній головний редактор журналу Московської патріархії, який після початку повномасштабної війни залишив Росію та переїхав до США.
РПЦЗ: як Російська православна церква за кордоном рухається у бік України
Ще одним потенційно складним для Москви активом є Російська православна церква за кордоном (РПЦЗ). Її парафії діють у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також в Австралії. РПЦЗ була створена представниками білого емігрантського руху, які залишили Росію після більшовицького перевороту. Вона розірвала стосунки з Московським патріархатом після Декларації патріаршого місцеблюстителя Сергія (Страгородського) 1927 року, в якій проголошувалося, що «всі радощі й успіхи Радянської держави» є також радощами й успіхами Церкви, так само як і всі її невдачі. Через своє походження Російська православна церква за кордоном мала виразно консервативний характер. Багато її кліриків і мирян дотримувалися монархічних та імперських поглядів. Перебуваючи майже в повній ізоляції від інших православних церков і водночас не бажаючи асимілюватися в чужому культурному середовищі, чимало парафій РПЦЗ поступово схилялися до конспірологічних теорій і релігійного фундаменталізму.
Після розпаду СРСР РПЦЗ намагалася відкривати свої громади на території Росії. Спочатку вона навіть залучала нових вірян швидше, ніж сама РПЦ. Однак згодом нею зацікавилася Федеральна служба безпеки — правонаступниця Комітету державної безпеки СРСР. У середині 2000-х років Володимир Путін особисто взявся за питання цієї церкви і за допомогою архімандрита Тихона (Шевкунова), якого часто називають духовником російського президента, реалізував проєкт об’єднання РПЦЗ з Московським патріархатом. Акт про канонічне спілкування був підписаний 17 травня 2007 року в московському храмі Христа Спасителя. Путін назвав цю подію остаточним завершенням громадянської війни, що почалася після революції 1917 року. Однак приблизно половина членів РПЦЗ не прийняла об’єднання з так званою «червоною церквою». Згодом ця частина російського православ’я розпалася на сімнадцять окремих юрисдикцій, а російська пропаганда оголосила незгодних розкольниками. До таких належать, зокрема, РПЦЗ (А) на чолі з митрополитом Агафангелом (Пашковським), який проживає в Одесі, а також численні юрисдикції так званих істинно-православних церков (ІПЦ).
16 березня 2022 року помер глава Російської православної церкви за кордоном митрополит Іларіон (Капрал). Найімовірнішим його наступником експерти називали митрополита Берлінського Марка (Арндта) — першого заступника покійного Іларіона. Митрополиту Марку на той час був 81 рік. Він є одним із найавторитетніших архієреїв РПЦЗ. Свого часу він був активним прихильником об’єднання із Московським патріархатом. Проте це не завадило йому зайняти позицію щодо війни в Україні, яка істотно відрізняється від позиції патріарха Кирила.
У нещодавньому інтерв’ю німецьким ЗМІ митрополит Марк заявив, що не підтримує позицію Московського патріарха і відкидає твердження про нібито існування нацизму в Україні. «Дехто каже, що війна триває вже вісім років і що український уряд припустився помилки, заборонивши навчання російською мовою. Можливо, це так. Але це не може бути виправданням війни. У жодному разі», — наголосив архієрей.
Він також зазначив, що підтримує вступ України до Європейського Союзу, навіть якщо це викликає невдоволення Кремля.
На запитання журналіста, чи повинні російські війська залишити територію України, Марк відповів: «Хіба це питання? Звичайно, так!»
Це був далеко не перший випадок, коли митрополит Марк відкрито розходився у поглядах із Московською патріархією. Релігієзнавець і журналіст Олександр Солдатов нагадує, що ще у листопаді 2021 року Марк уперше офіційно й публічно виступив із критикою керівництва РПЦ. Передусім він критикував його за екуменізм — прагнення до зближення християнських церков і відмови від суперництва за статус «єдиної істинної Церкви». По-друге, він засуджував так зване сергіанство — безумовну лояльність церковного керівництва до державної влади.
Крім того, митрополит Марк є давнім і близьким другом митрополита Київського Онуфрія, предстоятеля Української православної церкви. Вони підтримували дружні стосунки ще задовго до офіційного перебування в одній церковній структурі. Онуфрій неодноразово гостював у Берліні, а Марк відвідував Чернівці. Їх зближує багато спільного у світоглядному плані. Обидва дотримуються консервативних і фундаменталістських поглядів, значною мірою критично ставляться до сучасного світу та вважають багато проявів сучасного прогресу духовно небезпечними. Це суттєво відрізняє їх від патріарха Кирила, який не відкидає сучасний світ як такий, але критикує його за однополярність і водночас просуває концепцію особливого права Росії на власний цивілізаційний шлях, власні цінності та сферу впливу.
Одразу кілька експертів, опитаних журналістами «Настоящего Времени», висловили думку, що у разі обрання Марка главою РПЦЗ не можна виключати можливість об’єднання Російської православної церкви за кордоном із Українською православною церквою для спільного виходу з-під юрисдикції Москви. Олександр Солдатов, який навчався в Мюнхенській семінарії під безпосереднім керівництвом митрополита Марка, пояснює особливості його характеру: «Він любить порушувати усталені правила. Любить іти проти загальної течії. Його зближення з Московським патріархатом свого часу було своєрідним викликом митрополитові Віталію. Тепер тенденції змінилися — і він знову використовує ту саму тактику», — вважає експерт.
Крім того, зазначає Солдатов, Російська православна церква за кордоном не може залишатися байдужою до подій в Україні, адже українці становлять значну частину її пастви. «Парадоксально, але спочатку РПЦЗ була доволі антиукраїнською за своєю ідеологією. Проте через природну зміну поколінь і появу великої кількості українських трудових мігрантів національний склад її пастви поступово змінювався», — пояснює він.
На думку Солдатова, якщо проєкт об’єднання буде реалізовано, до церковної структури митрополита Онуфрія може перейти до половини парафій РПЦЗ.
Сергій Чапнін погоджується, що теоретично таке об’єднання можливе. На його переконання, саме інтерв’ю митрополита Марка стало ключовою подією, яка засвідчила загальний поворот РПЦЗ у ставленні до Москви. Чапнін також зазначає, що серед американських священнослужителів і мирян Російської православної церкви за кордоном дедалі голосніше лунають заклики розірвати Акт про канонічне спілкування з Московським патріархатом, підписаний у 2007 році.
“Незадоволення офіційною позицією РПЦЗ, яка не хотіла робити антимосковських заяв, звучало досить голосно. Частина парафіян вимагала не згадувати патріарха Кирила за богослужінням, і деякі єпископи погодилися. Щоправда, публічно про це не заявляли”, – уточнює Сергій Чапнін.
“Накривають шикарний стіл, дарують дорогі шати”: як РПЦ підтримує закордонні філії
Опитані цим часом експерти пояснюють, що закордонні структури РПЦ не платять так званого церковного податку до Росії. Навпаки, Московська патріархія намагається фінансово підтримувати закордонні філії та окремих ієрархів.
“У путінській Росії було дуже багато грошей, і корупція стала важливим інструментом політики РПЦ. Адже це як було. Запрошують до Москви єпископа з-за кордону. відчувають обов’язок виявляти лояльність Кремлю та Моспатріархії”, – описує взаємини церков із Москвою Сергій Чапнін.
Він також розповів про фінансовий скандал, що триває в США, пов’язаний з РПЦ. Російська православна церква пообіцяла пожертвувати $1 млн. Свято-Володимирської семінарії в штаті Нью-Йорк. Митрополит Іларіон (Алфєєв) у листопаді 2021 року привіз до Сполучених Штатів першу пожертву у розмірі $250 тисяч. Після його отримання у семінарії заснували спеціальну професорську позицію для досліджень у галузі бібліістики імені патріарха Кирила. За інформацією газети The New York Times , гроші на цю пожертву виділив Фонд підтримки християнської культури та спадщини, заснований держкорпорацією “Росатом”, неформальний контроль над якою зберігає Сергій Кирієнко – перший заступник голови адміністрації президента РФ (переставши бути гендиректором “Росатома” в 2016 році, Кирієнко увійшла до наглядової ради).
Офіційно пожертву було зроблено як анонімну, але коли джерело фінансування стало відомим, гроші заморозили на рахунку семінарії. Зараз влада штату Нью-Йорк вирішує, як з ними вчинити: повернути відправнику або віддати до фонду підтримки України.
Олександр Солдатов розповідає про ще одну схему фінансування “зарубіжників”. За його інформацією, Москва перед об’єднанням у 2000-х “накачувала РПЦЗ грошима” через бізнесмена Бориса Йордану, який відомий тим, що керував телеканалом НТВ після його захоплення владою у 2001 році. Солдатів називає і довірену особу Йордана всередині Зарубіжної церкви – скарбника протоієрея Петра Холодного. Про роль Холодного та Йордану у справі об’єднання церков писали журналісти-розслідувачі Андрій Солдатов та Ірина Бороган у книзі “Свої серед чужих. Політичні емігранти та Кремль”.
***
Експерти сходяться на думці, що повністю структура Московського патріархату за кордоном не зникне, оскільки у віруючих, незадоволених політикою патріарха Кирила, завжди є можливість піти в іншу парафію – і тому не завжди є необхідність голосно оголошувати про свій вихід. На тлі війни і все більш інтенсивного зближення РПЦ з російською державою віруючі будуть йти зі зв’язаних із Московським патріархатом церков. Але, на відміну від Росії, у Європі та США є багато паралельних юрисдикцій – і як парафіянам, так і громадам є куди піти з РПЦ самостійно. При цьому мережева структура РПЦ за кордоном з великою ймовірністю збережеться. А для більшості чиновників Московської патріархії, вважають спостерігачі, головне – це зберегти мережу парафій, формальну структуру з парафіянами або без них.
Джерело: www.currenttime.tv