Сам Земан пообіцяв обговорити це питання з Володимиром Зеленським. Посол України в Чехії Євген Перебийніс засудив такі дії та заявив, що подібні акції активістів дестабілізують ситуацію в Україні. Згодом для надання пояснень до Міністерства закордонних справ України було викликано посла Чехії Радека Матулу.
Я б не звернув уваги на цей інцидент, якби не одна деталь. До складу делегації входив священник УПЦ (МП) Дмитро Сидор — давній прихильник русинського сепаратизму, який отримував фінансування з Росії.
Дмитро Сидор — відомий на Закарпатті громадський, політичний і релігійний діяч. Він місцевий, народився 1955 року в закарпатському селі Лецовиця. За першою освітою — фізик, закінчив Ужгородський державний університет. У 1982 році закінчив Московську духовну академію й став священником. У 1990-х роках почав займатися громадською діяльністю та активно просував «русинське питання».
У 2000-х роках Сидор пішов у політику. У 2002 році був депутатом обласної ради, а у 2006 році балотувався до Верховної Ради за списком Блоку Наталії Вітренко. У 2013 році священник засвітився на конференції організації «Український вибір» Віктора Медведчука.
Сидор очолює русинський рух «Сойм підкарпатських русинів», який у 2008 році проголосив незалежність «республіки Підкарпатська Русь». Через чотири роки Сидора засудили за посягання на територіальну цілісність України. Священник отримав три роки умовно та штраф у розмірі 1840 гривень.
Російські гроші для русинів
За інформацією ЗМІ, Сидор отримував фінансування від російського державного фонду «Русский мир». Цей фонд був створений Путіним у 2007 році для популяризації російської мови за кордоном. Організація активно відкривала представництва та кабінети російської мови в сусідніх країнах. Першим і досі єдиним директором фонду є В’ячеслав Ніконов. Його родинна історія дуже показова, навіть зразково показова для сучасної Росії. Його батько був офіцером НКВС, а дід — В’ячеслав Молотов, відомий у світі як один із підписантів пакту між СРСР і Німеччиною про ненапад, відомого як «Пакт Молотова — Ріббентропа».
Сам Ніконов стверджує, що нібито не знайомий із Сидором. Проте, згідно з дослідженням публіцистки Тетяни Деркач, у 2008 році Ніконов написав Сидору такого листа:
«119285, м. Москва, вул. Мосфільмівська, буд. 40.
тел./факс: +7 495 980 25 62
Вих. № 24555102008Шановний пане Сидоре Дмитре Дмитровичу!
Маю честь повідомити Вам, що Ваша заявка № 667892008 від імені громадської організації “Асоціація Сойм Підкарпатських Русинів” на проєкт “Підтримка та розвиток русинських і російських недільних шкіл Закарпаття”, Україна, задоволена.
Відповідно до Вашої заявки, яку Ви надіслали експрес-поштою, Правлінням Фонду “Русский мир” виділено 970 тисяч рублів (на той час це становило 210 тис. грн або 36,5 тис. доларів США — Д.Г.).
Для переказу коштів просимо в телефонному режимі узгодити з грант-менеджером питання банківського рахунку, на який мають надійти кошти.
Просимо подавати звітність відповідно до встановлених формулярів і календарного плану (додатки 2, 4, 5) до 1 травня 2009 року.
Також повторно звертаємо Вашу увагу на необхідність надання щомісячних звітів до 29 числа кожного місяця.
З глибокою повагою,
Голова Правління фонду «Русский мир»
В. А. Ніконов
19 жовтня 2008 року.»
«На сайті фонду справді була інформація, що фонд погоджується допомогти нам у підтримці шкіл. Однак це було ще в серпні, а ми досі не отримали жодної копійки», — заявив Сидор 20 листопада 2008 року.
Проте, як стверджує Іштван Товт у матеріалі для угорського видання Magyar Hírlap (переклад російською доступний на порталі Inosmi), у 2008 році В’ячеслав Ніконов відвідував Закарпаття, зустрічався із Сидором, однак не підтримав ідею розпалювання воєнного конфлікту. Натомість він запропонував «застосовувати методи поступового розкладання: піднесення національної самосвідомості русинства та загальної територіальної мовної русифікації. Згідно з концепцією, з метою послаблення української держави й у перспективі її ліквідації особливо важливим завданням є створення православних анклавів, що перебуватимуть під контролем Московського патріархату».
Цікавою є сепаратистська програма Сидора. З одного боку, він виступає щонайменше за автономію, а максимум — за незалежність Закарпаття від України. Але, з іншого боку, його плани не передбачають церковного сепаратизму. Тобто він не планує виходити ні зі складу Російської Православної Церкви, ні зі складу УПЦ (МП). Він прямо говорить, що їхня програма — це закордонна єпархія УПЦ (МП) у разі відокремлення Закарпаття від України. До складу сусідніх Польської, Чехословацької чи Румунської Православних Церков Сидор входити не збирається. Так само він не планує створювати нову автокефальну Русинську Церкву. Із цього можна зробити висновок, що головною метою його програми є не стільки боротьба за права русинів, скільки дестабілізація української державності в регіоні.
Храмова архітектура
Сидор також є настоятелем храму Христа Спасителя в Ужгороді. Це не лише кафедральний собор місцевої єпархії УПЦ (МП), а й один із найбільших храмів Закарпаття і, можливо, всієї Західної України. Храм був збудований у 2000 році та вміщує близько 5000 осіб. Його висота становить 60 метрів. Фактично церкву видно майже з будь-якої точки Ужгорода. За приблизними оцінками, будівництво такого храму коштувало близько 5 мільйонів доларів США.
Сам храм побудований у російському архітектурному стилі (псевдоруський стиль) і нагадує московський храм Христа Спасителя та Успенський собор Троїце-Сергієвої лаври.
Реакція УПЦ (МП)
Громадська й політична діяльність отця Сидора була головним болем для УПЦ (МП). З одного боку, він був успішним священником, адже збудував величезний собор (так, саме кількість «золотих куполів» була і досі залишається головним KPI для священників). І поки курс Київської митрополії УПЦ (МП) не почав набувати українських рис, постать Сидора нікого особливо не турбувала.
Але вже наприкінці 2000-х років діяльність закарпатського священника явно дисонувала з проукраїнським курсом попереднього Предстоятеля Церкви — митрополита Володимира (Сабодана). В інтерв’ю пресі він зазначав, що сподівається, що пастирське покликання переможе політичну діяльність отця Дмитра Сидора.
Фактично в цей самий час у церковному середовищі Закарпаття з’являється інший діяч — архімандрит Віктор (Бедь) (нині єпископ ПЦУ — Д.Г.). Він був засновником і ректором Богословської академії, дипломи якої отримували багато представників вищого духовенства УПЦ (МП). Із цією академією було пов’язано кілька скандалів: її звинувачували в плагіаті та продажі дипломів. Але з появою Бедя постать Сидора відійшла на другий план. Самій УПЦ (МП) це було вигідно, адже Бедь декларував проукраїнські, патріотичні погляди, і таким чином було ким урівноважити проблемного Сидора.
Проте з приходом до влади митрополита Онуфрія ситуація змінилася. Бедь потрапив у немилість, а Сидор, навпаки, пішов на підвищення. Його нагородили найвищою відзнакою для одруженого духовенства — правом носіння другого хреста. Причому зробив це Онуфрій ще до повноцінного вступу на посаду, коли був лише виконувачем обов’язків Предстоятеля.
Фактично через державні фонди Російської Федерації здійснюється фінансування структур Московського патріархату, перед якими ставляться аж ніяк не релігійні завдання. І це не поодинокий випадок. Раніше я вже писав про те, як російське Імператорське православне палестинське товариство, тісно пов’язане з ФСБ, намагається блокувати процес визнання ПЦУ та просуває російські інтереси. Там усе було так само: російська мова, недільні школи, дружба з духовенством, будівництво храмів у російському архітектурному стилі. Усе це створює певний ефект «російської присутності», позначає сферу інтересів або впливу.
Більше того, окрім просування власних інтересів за допомогою «м’якої сили», Російська Православна Церква стимулює сепаратистські тенденції. Днями Грузинська Православна Церква звинуватила патріарха Кирила в тому, що він стимулює сепаратизм у Грузії. Причиною стало його привітання новообраному президентові невизнаної Абхазії. Нам, в Україні, це може здаватися дрібницею, адже Московський патріархат розпалював сепаратизм у нас значно інтенсивніше.
Усім, хто цікавиться цією темою, можу порадити комплексне дослідження кожної окремої єпархії УПЦ (МП) та її зв’язків із сепаратистами — книгу Тетяни Деркач «Московський патріархат в Україні: анатомія зради».
Джерело: risu.ua