В Українській Православній Церкві Московського патріархату говорять, що їх утискають і дискримінують. Дискурс гонінь — не про реальність, а про те, що відбувається в головах її керівництва.
В Українській Православній Церкві Московського патріархату нині домінує дискурс про гоніння. Мовляв, їх усіляко утискають і дискримінують. Деякі особливо обдаровані особистості навіть заявляють про геноцид вірян. Зазвичай у цьому звинувачували попередню владу. Воно й зрозуміло. Порошенко та Верховна Рада VIII скликання були неприємні Московському патріархату через Томос і «церковні закони». Але навіть після зміни влади розмови про гоніння не припинилися, хоча, здавалося б, потенційних гонителів уже немає при владі.
На пострадянському просторі заведено в будь-якій незрозумілій ситуації пояснювати все підступами ворогів і будувати із себе обложену фортецю, що протистоїть Заходу разом із масонами та рептилоїдами. Але все ж, коли потенційного «зовнішнього ворога» не переобрали, саме час замислитися: може, все-таки в консерваторії щось не так?
Якщо подивитися на ситуацію тверезо, відкинувши вереск штатних церковних пропагандистів, ми побачимо цілком дивовижні речі. Наприклад, що Україна, попри те, що є державою, яка воює, все одно зберігає високі стандарти релігійної свободи. За даними дослідження Pew Research Centre, ми перебуваємо серед країн із середнім рівнем державного регулювання релігійного життя.
Слід зазначити, що нелюбима УПЦ (МП) попередня влада в особі парламенту зробила чимало реверансів у бік Церкви:
- богослов’я було визнано науковою дисципліною та введено до світської системи освіти;
- дипломи релігійних навчальних закладів стали визнаватися державою;
- церквам дозволили відкривати навчальні заклади;
- з’явилося військове та пенітенціарне капеланство;
- було спрощено систему реєстрації релігійних організацій (принцип «єдиного вікна»).
І це на тлі того, що церквам надали 50-відсоткову знижку на газ для опалення за рахунок державного бюджету. У 2014 році!
При цьому в нас немає встановлених законом преференцій для будь-якої однієї релігійної організації. Усі рівні, а деякі навіть рівніші. Наприклад, Церква Московського патріархату, яка найголосніше говорить про переслідування, отримала від тієї ж постмайданної влади 200 гектарів землі. Цього вистачить на п’ять Ватиканів. Церква з року в рік отримувала кошти на свої собори, на заробітну плату та оплачувала комунальні послуги лише наполовину.
Де ж тут гоніння? — запитає допитливий читач. Вони — у головах. У головах церковних функціонерів. Інакше, ніж особливістю сприйняття реальності, це не поясниш. Тут слід розуміти психологію пересічного єпископа Московського патріархату. Це своєрідний радянський функціонер, який живе за рахунок партії та користується всіма її благами. Але формально все це належить не йому, а партії. Він далекий від життя простих людей, звик керувати й певною мірою зневажає своїх співгромадян, адже завжди вважає себе правим. Він недоторканний. До речі, це окрема тема для дослідження — як сталося так, що в Україні людина в рясі фактично отримала імунітет від правоохоронних органів.
А тепер уявіть. Стався Майдан, анексія Криму, спалахнула війна на Донбасі. Усе, що пов’язане з Росією, різко стало токсичним. Лише в Церкві цього або не зрозуміли, або не захотіли зрозуміти. Ієрархи раптово втратили можливість безапеляційно проголошувати все, що спаде їм на думку. Їх почали критикувати за співпрацю з бойовиками на Донбасі, а згодом і відкрито звинувачувати у зраді. Саме це вони й вважають гоніннями. Вони більше не господарі життя, вони такі ж смертні, як і їхня паства. Для єпископа Московського патріархату це серйозне пониження статусу. Він вирвався зі світу «простих людей», а його повернули назад. Ті, хто звик до безапеляційності, раптом стали об’єктом публічної критики. Недоторканні дізналися про існування правоохоронних органів.
Але на цьому справа не закінчилася. Потім з’явився Томос, і вони взагалі почали сприйматися як ворожий інструмент. Тому що логічних пояснень, чому вони не приєдналися до автокефалії, не було. Як то кажуть, яких ще Томосів вам бракує?
Вони не знали, що таке конкуренція, а тут автокефалія всіх зрівняла. Відкинувши звинувачення у «безблагодатності» давніх опонентів, вона позбавила їх монополії на благодать.
А потім почалися переходи громад. І тут єпископат УПЦ (МП) масово «вибухнув». Вони звикли, що без їхнього дозволу (церковною мовою — благословення) віряни нічого не можуть зробити. А виявилося, що можуть. Бо віряни теж вірять у демократію. І коли з-під твоєї влади виходить близько п’яти сотень громад, хоча ти був переконаний, що все під контролем, — як тут не почати говорити про гоніння?
Складно визнати самому собі, що ти і твоя Церква більше не задовольняєте очікувань парафіян, і люди самі вирішили перейти до іншої Церкви. Значно простіше сказати, що прийшов хтось поганий і відібрав у мене храм, а мої парафіяни насправді хороші й дуже мене люблять. Он як тільки я до них приїжджаю — завжди зустрічають із хлібом-сіллю та цілують руки.
Уся статусність становища єпископа створює ілюзію, що церемоніальність автоматично означає особисту відданість. Традиція цілувати єпископові руки переконує його, що його поважають, люблять і цінують. Але це лише ілюзія. Так само, як і впевненість у своїй абсолютній владі над громадами та їхнім майном.
Саме тому дискурс гонінь — це не про реальність. Це про те, що відбувається в головах керівництва УПЦ (МП). Люди, які були відірвані від реальності, а потім раптово повернулися до неї, вже не здатні тверезо оцінювати те, що відбувається навколо. Тому замість того, щоб шукати проблеми у власній «консерваторії», вони шукають ворогів і розповідають про геноцид вірян.
Джерело: risu.ua